Глава 24. Анна

Ввечері довелося повертатися в маєток Коханих. Тож з важким серцем прощаюся з мамою (Даша з кімнати до мене так і не вийшла) і їду до свого фіктивного нареченого. 

Почуваюся дуже розгублено і стомлено. Я виснажена. Так старалася всім догодити, що геть забула про себе.

Раптом телефон бринить мелодією виклику. Гліб. Я й забула про нього.

— Ну що, Ань, все в силі? — питає він, його голос звучить схвильовано.

— Що в силі? — не одразу розумію я.

— Ну, наша зустріч? Ти обіцяла все пояснити, — чую, що йому аж не терпиться все в мене випитати. Але мені зараз трохи не до того. Хочеться просто лягти, закупатися в ковдру, взяти гарячий чай і тупо гортати стрічку в соцмережах. Ні про що не думати, ні з ким не розмовляти. Бо чим більше думаєш, тим сильніші питання в голові: “Чи правильно я все роблю?”. А я не хочу сумніватися. Правильно. Бо все вже всеодно ніяк не змінити. Я дала свою згоду, відкрила своє життя для цих змін, тож тепер треба йти до кінця і бути сильною.

— Глібе, вибач, я геть забула. Ти не образишся, якщо я попрошу тебе перенести зустріч? — відповідь я майже знаю. Він не заспокоїться і спробує все ж мене витягнути, але роблю спробу, щоб втекти. Мені геть не хочеться отримати ще одну порцію засудження. Друг відреагує, як і сестра, в цьому я не сумніваюся.

— Ображуся, — очікувано заявляє він. — Ань, тобі погано. Я ж бачив тебе сьогодні. Тобі треба підтримка, тобі треба друзі. Ну ж бо, давай хоч на пів години, а тоді я проведу тебе додому. Тобі стане краще, от побачиш.

— Давай тоді в піцерії на Франка, мені саме по дорозі, — здаюся я.

— Добре, буду там за двадцять хвилин. А ти як в тих краях опинилася?

— Так вийшло. Ну давай тоді до зустрічі, — кажу я і вимикаю слухавку. 

До обраного місця приїжджаю хвилин за десять, обираю столик біля вікна, замовляю чорний чай з екстрактом апельсина та нашу улюблену піцу “Чотири сири” і чекаю на Гліба. Він влітає в піцерію хвилин за вісім. Червоний, розпашілий, стривожений. Я лякаюся, що щось сталося, але він, поцілувавши мене в щоку, сідає на крісло навпроти і різко питає:

— Ну, розповідай. 

— Що сталося? Ти біг чи що? — питаю я.

— Так, трохи. Не хотів, щоб ти чекала. Так що це таке? Ви справді разом? — він змовницько нахиляється і шепче мені свої питання, мов найбільшу таємницю. Це мені треба було б так шифруватися, а йому то чого?

— Не зовсім, — тихо кажу я, надпиваючи чай. Смачний.

— Як це можна бути не зовсім разом? Ви або пара, або ні? А не зовсім — це як? — він нервує, але мені це геть незрозуміло. А навіть як і пара, то що? Хоча ясно, що. Друг боїться, що зі мною Коханий поведеться, як і з Дашкою.

— Не пара, але граємо її, — кажу я, а тоді врешті в кількох словах переповідаю цю історію. Очі Гліба стають, мов тарілка, на якій нас приносять піцу.

— Як ти могла? Аню, навіщо ти? Ти ж розумієш, що зраджуєш сестру цим? Бути з ним поруч, дозволяти себе торкатися… Це вже зрада, — очікувано видає друг. — Хіба воно того варте? Якщо вона не пробачить тобі?

— Хай не пробачає! Зате буде ходити! Буде здоровою! А я витерплю, — зітхаю я. Гліб намагається мене переконати, та попутно розпитує про Антона. Чи не ображає він мене? Чи не примушує до сексу? Я відповідаю. Піца в тарілці плавно зникає. Як раптом, мов буревій, в піцерію “влітає” сам Коханий. Він йде до нас, а' його погляд палає.