Глава 22. Анна

Спала я вкрай неспокійно цієї ночі. Крутилася, то вкривалася ковдрою аж по носа, бо холодно, то пітніла і йшла пити воду, бо спекотно. І так по колу. Зранку прийняла душ, насолодилася смакотою від шефа-зануди і приїхала в офіс, де я зараз дуже стараюся зосередитися, щоб придумати геніальний проєкт і отримати підвищення. Але думки про те, що через цю брехню я можу загубити кар’єру, мене гнітять і в голову, як на зло, нічого не приходить.

Зітхаю. Беру до рук телефон, щоб зайти в стрічку Фейсбук і поглянути, що там є новенького. Може в Пінтересті якусь ідею подивитися і надихнутися. Врешті треба щось зробити. Натхнення саме від себе не приходить. Треба гарний настрій або щось, що зацікавить. Першого нема, значить вся надія на друге.

Але на екрані з’являється десяток повідомлень від сестри. В мене що, беззвучний режим? Чорт! Може сталося щось!

Швидко відкриваю смс і офігіваю.

— А щоб вам! Чорт! Чорт! Чорт! — я підстрибую на ноги і смачно лаюся, стукаючи кулаком в стіл. Даша прислала інтернет новини, де йдеться про наречену “холостяка” Коханого. На світлині на весь екран ми з Антоном позуємо поруч з Танею і Ендрю. А потім величезна розповідь про бійку в усіх деталях, в тому числі і те, як я ненароком отримала від Антона удар.

Намагаюся набрати сестру, але вона скидає виклик. Не хоче зі мною розмовляти. Ну от чому все має бути так? Чому ця новина не могла вийти після операції? До неї ж лічені дні! Ну чому?

Ловлю сумочку і метеором вилітаю з кабінету, а тоді буквально врізаюся в могутню чоловічу постать. Відчуваю, як окріп хлюпає на моє передпліччя. 

— Чорт! — вигукуємо водночас: я і Коханий.

— Аню, що таке? — роздратовано питає він, а тоді помічає, що його чай розлилася на мене. Занепокоєно розглядає мене: — Ти як?

— Норм. Мені треба бігти до Даші. Я саме хотіла відпроситися, — тараторю я.

— Чекай, шалена. Ти ж обпеклася. Треба лід прикласти. Ходи зі мною, — він ловить мене за руку і тягне в свій кабінет. Там саджає на крісло, бере аптечку. А я лише зараз починаю розуміти, що реально обпеклася. Ще й плече, де шкіра ніжна. І це просто неймовірно боляче. Якась в мене заторможена реакція вийшла.

Розстібаю на блузці верхні гудзики, на очі навертаються сльози. Антон присідає поруч, співчутливо зітхає. Коли оглядає рану зі звичною кам'яною маскою на обличчі, я стримуюся, щоб не заплакати. Він бачить це, швидко “забрискує” шкіру охолоджуючим спреєм. Стає трохи легше.

— Ось і все. А що сталося, що ти так бігла? 

Я згадую про Дашу і знову починаю хвилюватися.

Показую йому новину з інтернету.

— А ти їй так і не сказала? 

Я хитаю головою.

— Планувала ж після операції.

— Погано. А я ж попереджав тебе, — він зітхає.

— Ой, тільки цього не треба! Є категорія людей, які завжди носяться зі своїм “я ж казав”! Йди ти в дупу! — врешті зриваюся я і встаю на ноги.

— Прекрасно. Якщо нема кого звинуватити, то давай мене! — хмикає він. Я опускаю погляд. Якось негарно вийшло.

— Тобі перевдягнутися треба, — врешті каже Антон. Я дивлюся на блузку і зітхаю.

— Вона вже не гаряча.

— Але мокра. В мокрій поїдеш?

— Я не ношу з собою запасного гардероба. Може в тебе хіба є? Залишила щось Таня? — не можу втриматися від того, щоб його підколоти.

— Схоже на ревнощі, — зауважує чоловік.

— І не мрій, — хмикаю я. — Якщо тут нема запасного одягу, то кого роздягнемо, щоб я вдягнулася в сухе?

— Якщо когось і роздягати, то я б хотів взагалі-то тебе, але зараз тема інша, — він усміхається, а його погляд стає таким глибоким, темним… — Замовимо тобі блузку, кур’єр привезе і поїдеш до сестри. В тебе сорок другий розмір?

— Ага, та не треба. Я поспішаю… — кажу я. Але ніхто мене не слухає. Поки чекаємо на блузку, Антон ще двічі обробляє мені рану, бо коли дія спрею слабшає, знову починає пекти. Врешті мій одяг “приїжджає”. Антон розраховується і натискає на кнопку пульта, а прозорі стіни враз стають матовими.

— Це ще нащо? — дивуюся я.

— А ти хочеш при всіх роздягатися?

— Я в вбиральні перевдягнуся взагалі-то.

— Хотів би я подивитися, як ти з ошпареним плечем станеш сама перевдягатися ще й в вузькій кімнатці туалету, — хмикає він. — Та не з’їм я тебе. Я допоможу вдягнути поранену руку.

— Ще чого. Обійдуся, — хмикаю я. Але мені реально дуже боляче хитати рукою, а коли тканина торкається тіла, то хочеться кричати. Швидко обдумую колектив і розумію, що подруг там в мене реально нема. Зараз кожна вважає мене сучкою, яка робить кар’єру через ліжко і тому допомагати вони мені не стануть. А Ксюша сьогодні на виїзді. 

— Добре вже. Допоможи, — нахмурившись, вирішую все ж скористатися Антоном. Ну, не з’їсть же він мене реально.

— А чарівне слово? — насміхається негідник.

— Ясно. Я сама, — відвертаюся від нього і намагаюся стягнути блузку, попутно згадуючи, в якому я бюстгальтері. Сьогодні в блакитному з мереживом. Дивися, Коханий, і розумій, що тобі ця краса (це я про себе, а не лівчик) не світить.

Він підходить, обережно, ледь торкаючись шкіри кінчиками пальців, знімає тканину, а потім так же обережно одягає свіжу блузку. І там, де він торкається, моїм тілом розливається тремтіння. Я до крові закусую губи і радію, що він стоїть позаду і не бачить мого обличчя. А значить я зумію приховати, як ті абсолютно невинні дотики впливають на мене. Клінічна картина, Аню. Ти влипла по самі вуха.