Глава 21. Антон

На вечерю збираємося всі разом. Ксенія встигає буквально вже тоді, коли ми спускаємося в їдальню.

— Як справи? — знічев'я питаю її. Вона знизує плечима:

— Все ок. А в вас, молодята? — вона кидає погляд на Аню. А та дуже пильно дивиться на мою сестру. І в її погляді якась тривога. Дивно, що я взагалі це помічаю, але щось не так. По дівчині це дуже чітко зараз видно.

— Все добре. А наша Аня — лунатик, — підколюю я. Шевченко одразу опускає погляд, червоніє і припиняє свердлити очима Ксюху. З цікавістю за нею спостерігаю. Щось з нею таки відбувається.

— Що серйозно? — сестра шоковано повертається до дівчини. Та швидко киває.

— З народження, — додає вона. Ага, ну все ясно. Продовжуємо гратися. Окей. Але сьогодні ввечері я все ж повинен з’ясувати, що вона надумала і що з нею не так.

— Ясно, — Ксенія коротко киває і йде мити руки, а ми займаємо свої місця. Я — своє звичне місце на чолі стола, а Аня сідає на вільне крісло поруч.

Сервірування столу, як завжди, бездоганне: кришталеві келихи, срібні прибори, ніжні квіти у вазі. Першою стравою сьогодні ніжний крем-суп з печериць, прикрашений трюфельною олією. Далі подають салат з морепродуктів, свіжий та легкий, з пікантною заправкою.

Основна страва — стейк з мармурової яловичини, приготований до досконалості. Він ніжний та соковитий, з хрусткою скоринкою. На гарнір подають картопляне пюре з трюфелями та спаржу, обгорнуту беконом.

— Як завжди, кожна страва — витвір мистецтва. Дякую, — кажу я Віктору. Той коротко киває. Ще зовсім молодий, але дуже талановитий і зверхній. Щодня він кривиться так, наче сам не розуміє, чому працює тут, коли повинен бути шефом якогось найкрутішого ресторану. Але відповідь знаю я: гроші. Я запропонував таку зарплату, що Віктор не зміг відмовитися.

Бачу, що Анна вражена. Таємно спостерігаю за нею, і розумію, що мені подобається, як вона насолоджується кожним шматочком. В домашньому спортивному костюмі вона така красива і витончена, що я ледь відводжу від неї погляд. Є в ній якась така щирість. Дивитися на неї так де приємно, як і куштувати шедеври нашого шефа. Або й ще приємніше.

Ксенія розповідає про те, як зіпсувалася погода і будує плани на завтра. Її розмови розбавляють нашу вечерю, додаючи легкості та невимушеності. Але коли вона встає з-за столу і йде до себе, Анна знову впадає в роздуми.

— Що з тобою? — запитую я.

— Нічого. Дякую за вечерю, я піду до себе, — каже вона і швидко встає на ноги.

— Стривай, хочу поговорити, — наздоганяю її, а вона хоч ніби й зупинилася, та це фікція, бо насправді намагається повільно задкувати до виходу.

— Про що?

— Що ти насправді робила в моїй кімнаті? — я роблю крок до неї, а вона — назад. Але це можливо лише доти, доки її спина не торкнеться стіни. Двері ж бо залишаються лівіше, але вона ще настільки не орієнтується.

— Чекала на тебе. Ти такий сексуальний, крутий, — шепоче вона. Я навіть вірю, але за мить Аня сміється: — Ти це розраховував почути? Я вже ніби все пояснила.

Чортиця.

— Ти думаєш, я повірю, що ти лунатик? — а ось з стіною привіталася. Хотіла звернути, але тепер вже я не дозволив, двома руками спершись до стіни обабіч її плечей. Аня опиняється в пастці.

— Люди не бувають лунатиками? 

— Не знаю…

Якщо ця розмова так і триватиме, я не стримуюся і поцілую її. Надто вже близько її губки і надто вже вони спокусливі.

— Чого ти хочеш? — питає вона прямо. А я пильно дивлюся на неї і розумію, що хочу її. До того ж прямо зараз. Певно, щось таке заявляється в моїх очах, бо Аня пірнає під мою руку і тікає до дверей.

— Ти хотіла вкрасти ключі з моєї кімнати, — кажу їй вслід, нарешті згадавши про це. Вона зупиняється. Впевнено повертається до мене.

— Добре, твоя взяла. Я хотіла взяти ключ, щоб відімкнути твій сейф і вкрасти гроші, — ясно ж, що кепкує. Не дурна ж вона настільки, щоб справді мене обікрасти. Навіть, якщо їй треба гроші.

— Ань, не кошмар мене. Краще тобі сказати правду! 

— А що, я не схожа на злодійку? 

— А-ань! — тягну я. Вона зітхає.

— Та я хотіла знайти ключ від будинку, — зітхає вона. — Ти ж мені не дав в’язки ключів, а сам кудись поїхав. І Ксенії не було ніде. Я ж не знала, що то вона поїхала, а ти був у будинку. Я хотіла вийти погуляти.

— А подзвонити?

— А я намагалася, ти не був в мережі.

— Дивно. А чого ж одразу не сказала?

— Ну бо ти так відреагував, налетів, я злякалася

 Мало що ти подумаєш. І з паніки сказала те, що сказала. Ти даси мені свій ключ від дому? 

Пильно дивлюся в її очі. Здається, цього разу таки правда. Принаймні звучить логічно. Зітхаю.

— Я тобі повірю. На цей раз, — кажу впевнено, даючи зрозуміти, що наступного разу вона так легко не відбудеться. — Ходи зі мною, я дам ключ.