Глава 20. Анна

Це просто триндець! Можна так висловитися? Літературно? А, чхати! Так по-тупому потрапити Антону і ще й так не складно брехати — це ще треба вміти. Лунатик! Я так і сказала йому? Серйозно? Це просто триндець. Повторююся.

Не знаю, що він подумав про мене, але факт, що не повірив. Бо якщо повірив, то він лох. А Антон Коханий хто завгодно, але точно не лох.

Пригнічено йду знайомитися з персоналом і заїдати свій стрес. Загалом це погана звичка, але що робити, коли стресу якось надто багато? 

Кухня Коханих простора та світла, наче картинка з модного журналу. Величезні вікна відкривають вид на зелений сад, і сонячні промені танцюють на глянцевих поверхнях. Все тут сяє чистотою та розкішшю. Звісно, приміщення обладнане найсучаснішою технікою: тут і величезний холодильник з прозорими дверцятами, і блискуча плита з безліччю конфорок, і духова шафа, що виглядає як космічний корабель.

Посеред стоїть великий острів з нержавіючої сталі, на якому розкладені свіжі овочі, фрукти та спеції. Шеф-кухар, молодий чоловік з темним волоссям, вправно орудує ножем, нарізаючи овочі з неймовірною швидкістю. Його білий халат бездоганний, а рухи точні та граційні.

Він зосереджений на своїй роботі, але час від часу кидає на мене швидкі погляди. Я стою, зачарована його майстерністю, і відчуваю, як у повітрі витає аромат свіжих трав та спецій.

Я відчуваю себе тут трохи не в своїй тарілці, але водночас мені цікаво спостерігати за цим кулінарним театром.

Шеф здається мені дуже хорошим, але рівно до тієї пори, поки не починає спілкуватися.

— Чому сторонні на кухні? — різко питає він, зиркаючи на мене невдоволено.

— Доброго дня. Я Аня — наречена… — починаю щось пояснювати, але мене переривають.

— Я знаю, хто ви. Нас попередили. Вечеря о восьмій. За традицією цього будинку ніхто не їсть в себе в кімнаті, тому о восьмій я чекатиму на вас тут, — суворо каже він. — А поки вам тут не місце.

Це жарт? Тобто просто перекусити не вийде. Спершу хотіла обуритися,але вирішую промовчати. Ну, як такі правила…

— Віть, ну нащо ти так? Анна ж не стороння, вона майбутня господиня, — на порозі з’являється привітна жінка середніх літ. Розумію, що вона і є економкою. Зрозуміла, що не помилилася, коли вона представляється мені: — Анастасія Геннадіївна. Відповідаю тут за порядок.

— Коли я готую, ніхто не може тут з’являтися, — відповідає Вітя.

— Антон сказав, ви виконуватимете мої побажання, — набираюся сміливості і заявляю я. Бо справді, що це таке?

— Хочете щось особливе? — темні очі пильно дивляться на мене з ноткою роздратування.

— Апельсиновий фреш, — кажу я, приметівши фрукт на тарілці.

— Куди вам його подати?

— Я і тут можу зачекати. У вас і так чимало справ. Я і сама можу його собі зробити і не буду відволікати вас, — я навіть зробила крок вперед, але нерішуче завмерла. Злякалася, що Віктор кинеться ножем. Від моєї пропозиції його аж перекосило.

— Очікуйте на своє замовлення в вітальні, будь ласка, — проскрипів зубами він. А я вирішила не випробовувати долю і скоритися. Сік і справді приніс шеф за кілька хвилин у високій прозорій склянці, а тоді поспішив сховатися за дверима кухні.

— Ви на нього не зважайте. Професіонал він хороший, просто дуже суворий і ненавидить, коли хтось присутній, коли він готує. Кажуть, боїться, що хтось дізнається точні рецепти його страв. В нього вони авторські, от він і трясеться, — пояснює Анастасія. 

— Треба звикнути, — всміхаюся я.

— Якщо щось буде треба, я тут, — каже вона. А я думаю про те, що треба з нею подружитися. Може їй відомі якісь темні секрети.

— Анастасія Геннадіївно, а ви давно тут працюєте?

— Вже понад десять років.

— А батьки Антона і Ксенії тут часто бувають? — щоб ще їм не потрапити, як ось Антону сьогодні.

— Насправді, ні. Діти більше їздять в родинне гніздечко, ніж ті — сюди, — відповідає вона.

— Так дивно, що брат з сестрою купили окремий дім. Не квартири чи будинки кожному, а свій спільний, — висловлюю перше, що спаде на думку. Треба її якось розговорити.

— Насправді, цей будинок Антона. Ксенія переїхала сюди значно пізніше, коли сталося те лихо. Лише брат підтримав її з усієї сім’ї. Він наполіг, щоб вона була в нього на очах. Боявся, що повториться…

Що?

— Яке лихо? — я завмерла. Аж серце пропустило биття. Про що мова? Я не в курсі ні про яке лихо в їх родині.

— Та ніяке. То я так. Мені треба йти, — вона зрозуміла, що сказала зайве. Підхопилася, побліднішала і швидко втекла в коридор. А я залишилася розгублено сидіти на дивані. Що там таке сталося?