Глава 19. Антон

— Я, звісно, зовсім не проти таких сюрпризів, але чи можна дізнатися, з чого б раптом? — питаю я, вражено дивлячись на Анну, яка так і сидить на моєму ліжку, ніби завмерла там. Але ця фраза її розморожує. Вона спалахує від обурення і стрибає на ноги.

— Розмріявся! В тебе взагалі кохана дівчина є! Як можна? 

— Нічого, що це ти в моїй спальні? — питаю я. Абсолютно нелогічна дівчина.

— Я ненароком… — видає вона. 

— Як це ненароком? Як можна ненароком опинитися в чужому ліжку? — ні, ну хіба це я щось не те кажу? 

Вона намагається вийти, але я стою в дверях і не даю їй можливості. Сподіваюся, в вікно хоч не полізе. Хоча, здається, зараз вона ладна на все, тільки б уникнути пояснення, як тут опинилася. Чудо-чудне, диво-дивне.

— Я лунатик, — раптом каже вона. 

— Лунатик? Так, це цілком логічна відповідь, — авжеж, це скепсис. Серйозно? Які дурниці! Це ж хіба можливо?

— Не смійся! Це правда, — вона хмуриться, як мала дитина, яка хоче запевнити всіх, що не бреше. — Я заснула, дуже втомилася після роботи. А прокинулася вже тут, коли ти відчинив двері. Як я забула про це попередити? Знаю, що рідні вже в курсі. Якось я ледь через балкон не вистрибнула в ночі! Пощастило, що мама вийшла води попити і побачила мене. Відтоді в нас завжди замкнений балкон. Навіть влітку.

— Ясно… Як приємно, що лунатик в тобі привів тебе саме до моєї спальні. Якщо вночі завітаєш знову, згідно договору це буде вважатися, як ти сама прийшла до мене, так і знай, — жартую. Авжеж, я не повірив її легенді. Я ж не дитина! Але зараз не стану тиснути. Ще дізнаюся, що її сюди привело. А втім, всяке може бути. А раптом правда? Це було б дуже прикольно. Просто дуже.

— Я замикатимуся, — каже вона і врешті вислизає під моєю рукою з кімнати. А тоді вже з коридору запитує: — А Ксенія вдома?

— Ні, взяла моє авто і поїхала у справах. Своє залишила в СТО, — кажу я. Сестра рідко буває вдома. В неї там дуже заплутані стосунки з її коханим. То вони разом, то ні, хрін розбереш. Зараз ніби знову зійшлися.

— Я чула, як хтось поїхав. Думала, це ти. А ти був вдома? — питає вона.

— Ага, а що таке? 

— Та нічого. Ну бувай…

— Побачимося за вечерею. До речі, якщо є якісь побажання, можеш висловити їх нашому шефу. Я попередив прислугу, всі будуть виконувати твої побажання, як і наші. 

— А коли я з усіма познайомлюся? 

— Шеф на кухні, при бажанні хоч зараз. Його звати Віктор Іванович. Десь там і Анастасія Геннадіївна, вона відповідає за порядок. Всіх інших я і сам добре не знаю, — підбором персоналу займається Ксюша. В нас таким чином вибудуваний графік прислуги, що вони прибирають, забирають речі в хімчистку і приносять свіжі в той час, коли ми на роботі. По поверненню додому, я майже не зустрічаю своїх працівників. Лише кухаря і Анастасію, бо лише вона працює до десятої години і отримує вказівки і побажання на наступний день, якщо такі є.

Але Аня це не дуже розуміє. Одразу бачу по її здивованих очах, що вона про мене думає. Мажор, за якого все роблять інші люди і який навіть не знає їхніх імен. Що ж, частково це правда. Але це зовсім не означає, що ми їх ображаємо. Чим менше вони спілкуються з господарями, тим здоровіша їхня психіка. А зарплату ми платимо досить велику. Так що всі всім задоволені. 

Аня йде на кухню, спілкуватися з прислугою, а я заходжу в спальню. День був ще тим і відпочити не завадить. Та раптом помічаю на ліжку ключі. Точно знаю, що я їх не чіпав. Тоді хто брав? Згадую про нашого “лунатика”. І навіщо їй ключі? Це вже цікаво…