Глава 18. Анна

Авжеж, я теж прекрасно чую всі плітки. А що мені їх чути, якщо говорять просто в очі? 

— Анюта, ти взяла, в що перевдягнутися? — заходить в кабінет Оля. Ну, як кабінет? В нас в кожного маленька прозора скляна капсула, окреме робоче місце, хоча по суті дуже маленьке, але персональне. Оля — моя колега. Гостра на язик, але принаймні вона не шепоче за спиною, а пече правду-матінку прямо в очі. Такі люди мені імпонують більше, ніж ті, що в очі лисицею, позаочі вовчицею.

— А нащо перевдягатися? — першою думкою було, що приїхали папараці фотографувати нас з Антоном, але ж я і так гарно вдягнена… 

— Бо тебе вже облили брудом з голови до ніг, — видає вона.

— Ну, дякую, що сказала, — зітхаю. На душі кепсько. Я й сама знала, що пліткуватимуть, але не думала, що аж приноситимуть ці плітки до мене. 

— Як так сталося, що ви з Коханим почали зустрічатися? Я хочу деталей, — вона нависає над моїм столом і так пильно дивиться в очі, що я розумію — якщо не розкажу те, що вона хоче, Оля це з мене витрясе. Але навіть, якби це була правда, я б не стала ділитися своїм особистим з цими піраньями.

— Хочеш деталей, то спитай в нього. Він тобі залюбки все розкаже. А в мене купа роботи, — будь-хто вже б зрозумів, що це означає. Але не Оля, ні. 

— Нащо тобі взагалі працювати? І так ясно, що ти все отримаєш: і відпустку з квитками на Багами (чи де там любить відпочивати Антоша?), і підвищення, — хмикає вона.

— Це ж кому таке ясно? Мені, наприклад, нічого такого не ясно. Ми особисте з роботою не поєднуємо, — різко кажу я, хоча розумію, що не правдоподібно.

— Ага, досить заливати! Я хіба сьогоднішня? А ти хитра, Анько! Я прямо заздрю, як я сама не додумалася? — вона важко зітхає, а тоді прискіпливо оглядає мене: — Та всеодно я не розумію, що він в тобі знайшов. Це ж очевидно, що ти йому не пара.

— Якщо це все, то попрошу тебе. Мені ще проєкт треба закінчувати, — стараюся зберегти рівновагу і спокійне дихання, хоча хочеться рвати і метати. Мені образливо, бо правда в тому, що навіть, якщо мій проєкт оберуть через те, що він буде найкращим, всі говоритимуть, що це по блату. Якби не ця дурна афера, я мала всі шанси перемогти і не бути в центрі пліток, а тепер… Вмовляю себе, що все заради Даші. Я б не пішла на це, якби не гроші на операцію. А заради того, щоб рідненька моя могла жити повноцінно, я й не на таке здатна.

Але спокійніше не стає. Мені дуже прикро і тяжко на душі.

До вечора завершую поточний проєкт. Там маленьке замовлення, тому я встигаю. Ксенія приймає його без слів. А тоді я чую владне:

— Кохана, ти завершила на сьогодні роботу? Йдемо додому?

Чорт! Він так і буде тепер так до мене звертатися? Ще й при всіх! 

— Йду, — відповідаю я, беру сумку і підходжу до Антона, а той демонстративно бере мене за руку і виводить з офісу. 

— Нащо це? Просто вийти не можна? — пошепки питаю я.

— Можна, але нам треба правдоподібність, — відповідає він.

Ми сідаємо в авто і їдемо в котедж Коханих. Я вже знаю, яку кімнату мені виділили брат і сестра, тому одразу відправляюся туди складати свої речі в шафу. Через вікно бачу, як Антон кудись від’жджає. Ксюша так і не приїздила додому. Ось і мій шанс пошукати компромат. Тож тихенько йду в кабінет господаря. Тут явно має щось бути цікаве. 

Проте двері в нього замкнені. Отже, точно щось важливе є, а інакше нащо замикати? Ну сейф замкнув би (в нього явно є сейф), а нащо цілий кабінет? 

Думаю, де можуть бути ключі… Певно, в спальні… А де ще? Де Антонова спальня, така ж суха, ідеально-мінімалістична і холодна на вигляд, як і її власник, я вже знаю. Поруч з моєю спальнею. Тож користуюся часом, поки вдома нікого нема і вирішую перевірити кімнату на наявність ключів і ще всякого цікавого.

Так, де люди ховають ключі? В тумбочці біля ліжка? Логічно… Там і кидаюся одразу шукати. Папірці, годинник, а це що? Опаньки! В’язка ключиків. Ідіть до матусі…

Але тієї ж миті мою радість “вбиває” несподіванка: двері в кімнату відчиняються. З переляку відстрибую на ліжко і стегном зачиняю шухляду. На порозі з’являється Антон. Як я могла не почути, що він приїхав? І коли він встиг повернутися? Він же тільки виїхав! Дідько!

— Ого, неочікувано, — коментує він.

— І для мене… — шепочу я. Мамочки…