Глава 16. Анна

Робочий день мав би бути звичайним. Багато проектів, життя в офісі кипить, бурлить. Все, як завжди. Люблю цю атмосферу, тут мені, на диво, дуже комфортно. Навіть уявити не могла, коли влаштовувалася на роботу, що це місце буде для мене настільки затишним. Від того заради жаги помсти мені щоденно доводиться боротися з власними демонами. Таке відчуття, що всередині мене живе дві абсолютно різних людини: любляча донька і сестра, готова вбити за свою сім’ю, а також професіонал своєї справи, один з кращих дизайнерів інтер’єру, кар’єристка, закохана в свою роботу. Краще б я все ж працювала деінде, як каже Гліб. Але ж ні, я завжди знаходжу протиріччя і метаюся між ними.

Завершую проєкт і як завжди йду до Ксюші, щоб отримати її схвалення або рекомендації для доопрацювання. Її кабінет великий просторий з панорамними вікнами, що виходять на парк. Виконаний в біло-бежевих тонах, які цілком відповідають енергетиці моєї керівниці. Атмосфера тут завжди панує легка і приємна. Навіть в часи завалу або якихось неприємностей, Ксю добра і привітна. Але не сьогодні і не зі мною.

— Ксенія Михайлівна, можна? — питаю я, двічі постукавши в прозору стіну.

— Що там в тебе, Шевченко? — суворо питає вона. Шевченко? Вона ніколи в житті не зверталася до мене за прізвищем. 

— Завершила проєкт, гляньте, будь ласка, — простягаю їй світ планшет. Дівчина довго і ретельно все оглядає, а тоді коротко киває. 

— Піде.

Піде? Ксюша завжди детально обговорювала кожний нюанс, давала поради, хвалила, критикувала, але ніколи не була лаконічною. Навіть, коли дуже обмаль часу, вона встигала дати розширений фідбек.

— Я образила вас? Засмутила? — тихо питаю я, розуміючи, що довше тягнути з розмовою просто не можу. Якщо не з’ясую все зараз, до вечора не зможу зосередитися на роботі. Остання людина, яку я б хотіла образити, це Ксенія.

— Ні, я не маю причин ображатися. Але так, я засмутилася, — впевнено каже молода дівчина. Я сідаю на крісло перед її столом, а вона, дивлячись мені в очі, продовжує: — Ти молода, успішна, розумна, креативна. В тобі є все, щоб заробити стільки грошей, скільки забажаєш. Тоді скажи, чому ти погодилася на авантюрну пропозицію мого брата? 

— Операція для Даші потрібна негайно. Я думала, він дасть аванс, як ви й казали. Але Антон не залишив мені вибору, — стиха розповідаю я, ховаючи очі. Мені справді незручно перед Ксенією за це все.

— Брехня! — різко парирує вона. — Вибір є завжди. Чи він тебе розпеченою праскою шантажував?

— Праскою — ні. Звільненням лише, — зітхаю.

— А ти повірила? Адже ще є я, Аню! Ти мала прийти до мене, про все розповісти. Я б все владнала. Ніхто б тебе не звільнив. Я б і його вгамувала, і з грошима твоїми розібралася. Але ти про це не подумала, правда? Ось за це я на тебе ображаюся, так. Ображаюся, — ще раз повторює вона. 

— Пробачте, Ксенія Михайлівна. Ксюшо… Я просто так злякалася за Дашу… — знову внутрішня боротьба. Бо мені дуже прикро псувати стосунки з Ксюшею, вона багато зробила для мене. З іншої сторони я не можу їй зізнатися, що частково погодилася на пропозицію Антона заради помсти. Я колись все ж збожеволію.

— При чому тут “пробачте”? — хмикає вона. — Ти не мені зробила погано, а собі. Ви обоє! Хотіли швидко вирішити наявні проблеми, але щось мені підказує, що це вилізе вам боком. Брехня ніколи не рятувала, це фікція. Побачимо, що з цього вийде. Але, Аню, даремно ти так. Можеш йти.

Я встаю з крісла. Почуваюся, ніби мене помиями облили. Плентаюся до виходу, розуміючи, що втрачений настрій вже не врятувати.

— Ань! — гукає Ксюша. Я повертаюся до неї. — Хоч на майбутнє не роби таких дурниць. Раптом що, про все кажи мені. Я тут твій єдиний друг, не забувай. Антон лише про себе думає. Ти вже бачила, на що він здатний. 

— Дякую, — я всміхаюся. І коли бачу усмішку на обличчі дівчини, мені стає значно легше. Пробачила.

— О, ось ти де. Йди за мною! — просто на виході з кабінету Ксенії наштовхуюся на Антона. Він ловить мене за руку і тягне до свого кабінету. Ледве встигаю з його широкими кроками.

— Приходила Тетяна, — щойно ми лишаємося одні, каже мені чоловік. А я помічаю на його шиї слід від червоної губної помади.

— Воно й видно, — кажу я. — Це тобі ще пощастило, що я не ревнива.

— Чорт! — Антон кидається до дзеркала і намагається стерти косметику з своєї шкіри, ніби це отрута.

— Хочеш мені сказати, що ви помирилися і тепер в грі нема сенсу? — судячи з того, що сліди від посади могли з’явитися тільки від поцілунку, все так і виглядає. І ні, я зовсім не ревную. Якщо так і і виявиться, я буду дуже щасливою. Можна навіть враховувати, що помста вдалася. Бо Тетяна — ще та язва. Якщо він житиме з нею, важко уявити щось гірше. — Якщо це так, гроші я не віддам. 

— Ми не помирилися, — впевнено каже він і повертається до мене. — Вона прийшла сказати, що розкусила нашу гру. Це моя провина. Але тепер нам слід зробити наступний крок. Оголосити про наші стосунки. Хоча б тут, на роботі. 

— Ми так не домовлялися, — ще тільки цього бракувало. Одне — вдавати перед чужими людьми, а інша річ — колеги. До мене ж одразу зміниться ставлення від працівників. Це я намагаюся йому донести, але він бере мене за плечі і впевнено викарбовує кожне слово:

— Неможливо передбачити все наперед. Ми не знаємо, що задумала та жінка. Краще, щоб вони дізналися від нас, а не з газет. І дуже раджу розповісти своїм рідним,якщо вони, звісно, не живуть в капсулі, ізольованій від інтернету. 

— Що ти хочеш сказати? — я завмираю. 

— Що про нас може вийти новина. Я доволі відомий, публічний. Є велика ймовірність такого повороту. Краще передбачити. Щоб та відьма не задумала, ми маємо бути на крок попереду. Зрозуміла?

Очманіти! І що я скажу мамі? Може хоч операція встигне пройти… А вже тоді і так планувала розповісти.

— Кажучи “відьма” ти маєш на увазі твою кохану жінку, яку ти хочеш повернути?

— Так, її маю на увазі, — зітхає чоловік. — Ходімо, прямо зараз і оголосимо, — він бере мене за руку і тягне в хол.