Глава 14. Анна

Вдома в Антона я нарешті перевдягаюся в повсякденний образ і магія казки зникає. Я знову стаю собою. Звичайна Аня. Чоловік хоче підвезти мене до мого будинку, але я відмовляюся. Ще не вистачало, щоб мама чи Даша побачили. Домовляємося відкласти переїзд до нього на завтра. Мені ще треба щось придумати вдома. А втім, що там придумувати? Краще одразу сказати правду.

— Привіт, ну що ви тут? — усміхаюся я, зайшовши на кухню, де мої рідні вечеряють.

— Нарешті. Анют, ну чому так пізно? — стривожено питає мама. Вона завжди хвилюється за нас, але, на жаль, з дорослими дітьми складніше, ніж з маленькими і наказ: “Щоб не пізніше дев’ятої були вдома” вже не діє.

— На роботі був корпоратив. Затрималася, — кажу я і цілую її в щоку. Сідаю поруч з сестрою. — Що тут в вас? Про що пліткуєте?

— Обговорюємо мене, — зітхає Даша. — Була сьогодні в лікаря. Він призначив операцію на наступну п’ятницю. Але від завтра починаємо підготовку. 

— Чудово! Я дуже рада, — обнімаю сестру, заради блиску надії в її очах я ладна й на більше. Вона і мама — це все, що в мене є. Найдорожчі на світі люди. — Ти морально налаштувалася? 

— Я стільки чекала, що вже двісті разів налаштувалася. Скоріше б вже. Анюсь, дякую! Якби не ти, нічого б не було… — вона ховає обличчя на моєму плечі, а мама витирає серветкою кутики очей. Вона завжди мріяла, щоб ми були дружніми. Так воно й сталося.

— Станеш успішною, не забудеш мене, — усміхаюся я. Хоч би операція минула добре, ще про це трохи хвилююся. Але все буде добре, я вірю в це.

— А ти як? Як твоя робота? Ти тепер так багато працюватимеш, — зітхає мама.

— Так, доведеться. І знаєте, Ксюша запросила мене пожити в неї. Ми будемо вечорами ще проектувати. І буду з нею на авто їздити. Час не марнуватиму, то зможу годину зранку довше спати. Лягати ж будемо пізно… Якщо ви проти, я їй відмовлю. Але мені вдома буде важче, бо роботи багато. Доведеться сидіти до третьої ночі, а тоді вставати о шостій… — ненавиджу брехати рідним. Впевнена, що ця брехня дуже не правдоподібна. Але виходу нема. Сказати правду — ще гірше. Взагалі я їм обов’язково все розповім. Якось. Але пізніше. Не зараз. Після операції Дашки. А то ще ці моралістки гроші не приймуть. А потім вже буде байдуже. Навіть якщо образяться на мене, я це переживу. Зате сестра ходитиме.

Про Ксюшу вони чули завжди багато хорошого. Єдине — вони не в курсі, чия донька і сестра вона. Те, що я влаштувалася в компанію до Коханих — ще одна моя таємниця. Бо я надто прагнула помсти, на відміну від них, які були відомі, як “Бог їм суддя. Бог його покарає”. А я не хочу чекати верховного правосуддя. Мені треба тут і зараз, мені треба особисто здійснити вендетту.

— Шкода, звісно. Ми й не бачитимемо тебе тепер, — зітхає мама. Я можу легко зрозуміти її емоції. З однієї сторони їй не хочеться відпускати дочку, з іншої — вона розуміє необхідність.

— Мам, я ж буду в місті. За потреби приїду, коли скажете. Дивіться на це, як на відрядження. 

— Якщо так тобі буде краще, то звісно. Ти стільки зробила для мене, що тепер подбай про себе, — втручається сестра. — Мам, не хмурся. Вона буде поруч і зможе нас навідувати. Правда ж?

— Звісно, — всміхаюся я. Мама киває. Ну і чудовенько. Почуття змішані, бо я брехуха, але робити нічого. Поки доведеться йти на компроміс з сумлінням.

Наступного ранку я збираю свої речі і викликаю таксі. Перед роботою треба встигнути завезти валізу додому до Коханих, а тоді вже з ними відправитися в офіс.