Глава 13. Антон

Ця історія навчила мене багато. А головне те, що частково Ксюша мала рацію. Я й справді мало уявляв, в що вплутався. Але кидати все на півдорозі не в моїх правилах. 

Для мене надто важливо, щоб все було саме так, як я хочу. Все життя я завжди досягав свого. Моя компанія, мій імідж, мій статус… Мені ніщо не впало з неба. Не зважаючи на статки батьків, щоб отримати гроші на свою справу, мені довелося довести татові, що я гідний, що впораюся. Коли інші мажори пили пиво і розважалися після школи чи універа, я ходив в татовий офіс працювати. І моя перша робота була не в кабінеті. Я починав кур’єром, мать його! І ставлення до мене там було не як до сина боса, а звичайного робітника. По кілька місяців працював в кожному відділі компанії. Вчився і фінансам, і маркетингу, і креативу, і логістиці. Пізнавав всі деталі. І тому, коли батько врешті доручив мені керувати новозапочаткованим бізнесом, я був готовий до всього. 

За цих чотири роки маленьке дизайнерське бюро значно виросло. Ми стали конкурентно спроможними, отримували серйозні замовлення. Про нас почали розмовляти, ми стали брендом, здобули впізнаваність. Розширили штат, переїхали в новий більший офіс. І все це завдяки грамотно-спланованій роботі. 

Звісно, це не лише мої заслуги. Ксенія, яка пройшла курс молодого бійця в тата разом зі мною, стала моєю правою рукою, довіреною і перевіреною партнеркою. Без неї мої досягнення не були б такими яскравими. Та все ж… 

Досі я завжди досягав своєї мети. Чому цього разу має бути по-іншому?

Тим паче я не здамся тепер, коли підвів Анну, зганьбився на очах всіх цих людей. Це не те, чим варто пишатися. Я маю все виправити. І я це зроблю.

Та є дещо, що ніяк не вписувалося в мої плани, коли я їх будував. Аня. Коли вона розповідає нашу історію знайомства, я відчуваю в ній те, чого не мало б бути. Я бачу, що вона казала правду. В ті далекі роки вона й справді щось відчувала до мене. Її серце настільки чисте, вона сама така мила, щиросердна, проста в прекрасному значенні цього слова, що їй не сховати свої думки в момент, коли емоції б’ють через край, як тепер у машині. А я… Звісно, я не пам’ятав її. Тоді я був ще геть не серйозним хлопцем… багато дівчат, розваги, алкоголь, секс… В мене були інші пригоди на час того табору. Мені вже ж було п’ятнадцять чи шістнадцять. Саме приїхавши звідти я й почав працювати з татом. А скільки було їй? Десять? Одинадцять? Невже я був її першим коханням? Надіюся, не образив її тоді. Маленьких я ніби не чіпав. Принаймні сподіваюся.

Розумію, що вона — більше, ніж просто засіб для виконання мети. Придумуючи цю всю гру, я не враховував почуття “фіктивної нареченої”. Але вона не піддається контролю і все виходить за межі мого плану.

Аня швидко і легко приходить до тями. Вона вже навіть жартує і ця її легкість, незламність дуже імпонують мені. Та все ж ми приїздимо в лікарню і я прошу, щоб її негайно обстежили.

— Ваша подруга абсолютно здорова. Причин для госпіталізації немає, — після ретельного обстеження повідомляє мені лікар моєї родини. Я дякую і забираю дівчину з приватної клініки.

— Що й варто було довести. Наче я свій організм не знаю або ворог собі. Якби я відчувала, що щось не так, сама наполягла б, щоб ми сюди приїхали. Чого лише час марнували? — бубонить вона. Я всміхаюся.

— Ти як базарна бабка, — кажу їй, а у відповідь отримую в плече клатчем. Благо, що в ньому не було нічого важкого.

— Ауч! Ти чого? — питаю я вражено.

— Це тобі за базарну бабку! А це… — і вона ще раз мене штовхає: — За сьогоднішній день. А зараз відвези мене нарешті додому.

— Як побажаєте, пані Шевченко, — всміхаюся я і відкриваю перед нею двері автомобіля.