Глава 12. Анна

— Ань… Люба…

— Я вам не “люба” і не називайте мене так! — кричу я.

— Гаразд. Але щось міняти вже пізно. Ти ж це розумієш… Я обіцяю, що такого більше не буде.

— Ви не можете нічого обіцяти! Ви побилися з Ендрю за Таню, а я стояла перед всіма цими людьми. Щоб ви були моїм реальним нареченим, я б померла від сорому в ту мить! — вигукую я. 

— Якби я був твоїм справжній нареченим, я б ні на крок не відходив від тебе, — раптом шепоче він. І моє серце завмирає. Дурне дурне серце! Антон витирає мої сльози. Бере моє обличчя в свої долоні. Від нього віє теплом і ароматом дорогих парфумів з нотками кориці. — Ти дуже красива, розумна і чудова дівчина. Той, кого ти покохаєш, буде неймовірно щасливим! І я даю тобі слово, що більше не поставлю тебе в таку ситуацію. Тепер все буде під контролем. 

Мені дуже приємні його слова, але вони наче дають марні надії, на які я не маю права. Він здається дуже хорошим в ці миті, коли заспокоює мене, шепоче компліменти. І я згадую, чому він був моїм першим коханням. Через це хочеться тріснути себе по голові чимось важким. Бо він — людина, через яку страждала моя сестра. Він не лицар мого роману. Тим паче він кохає іншу жінку. Не мене. Заради неї ладен на все. Не заради мене. Про це завжди потрібно пам’ятати. Та все ж ненавидіти його все важче, коли він поруч. Краще б він поводився, як негідник. Тоді було б значно легше.

Я поволі заспокоююся. Хитаю головою, що згодна. Всеодно виходу нема. Антон оглядає моє око. Здається, синяк все ж буде. Рука в нього важка, хоч і удар був легким.

— Ти вигадала дуже гарну історію знайомства, — каже він раптово. І не розуміє, авжеж, чому сльози знову наповнюють мої очі.

— Я нічого не вигадувала, — раптово кажу я і забираю його руки з свого обличчя.

— Тобто? — дивується він. 

— Ми справді познайомилися в таборі п'ятнадцять років тому. Але ви, звісно ж, не пам’ятаєте мене. 

— Справді? — майже шепоче. Я киваю. — З вами була краще знайома моя сестра. Вона старша. Я ж була зовсім дитям. Однак вас запам'ятала. Хороша пам’ять. А все інше, про кохання, авжеж, вигадала.

— Я справді не пам'ятаю тебе, — зітхає він. Для мене це очікувано. Авжеж, не пам’ятає. Та я не розумію, про що він зараз думає. Його очі сяють дивним блиском, який мені не розгадати, а на вустах з’являється задумлива усмішка. Здається, я спантеличила його своєю історією. — Хоча тебе варто було запам’ятати. І якщо ми так давно знайомі, то може ти все ж казатимеш мені “ти”? Будь ласка.

— Добре, — я видихаю. Напруга спадає і мені більше не хочеться плакати або тікати. Після спокійної розмови стає легше на душі. Розумію, що частково поводилася, як дитина. Мені варто навчитися контролювати свої емоції краще.

— Чудово. То що, їдемо в лікарню? — усміхається він. А я помічаю, що його погляд на мене дещо змінився, але я не розумію, як саме.

— Зі мною все добре. Не варто.

— Я все ж хочу переконатися, — наполягає він. Ми продовжуємо шлях, як раптом він каже: — Оскільки сьогодні все пішло не за планом…

— Через тебе, — не можу не додати я. Він усміхається.

— Ти права. Але нам треба переконати всіх, що ми справді пара і щаслива. Тому тобі треба переїхати до мене, — видає він. Це такий жарт? Не можу повірити власним вухам! Як він може таке мені пропонувати? Це ж ні в які рамки не лізе!

— Що?! В тебе струс мозку? — не змушую чекати на свою реакцію. Бо я просто обурена. Жити з ним під одним дахом і намагатися повернути йому колишню, коли мої давні почуття дають про себе знати? Це ж мазохізм чистої води. Я не готова до такого.

— Пробач, але виходу нема. Тобі доведеться щось придумати для рідних. Роздільне проживання підозріле, — от ніби раціонально говорить, але йому то що? Це не йому треба боротися з собою кожної хвилини, коли ми разом! Я поруч з ним стільки всього відчуваю, що готова вибухнути! — Тобі немає чого переживати. В тебе буде своя кімната. А раптом щось піде не за планом, згідно договору ти чудово розбагатієш.

Я дивлюся на нього, не в змозі зрозуміти він говорить серйозно, чи жартує. Та все ж ми водночас починаємо сміятися.

— І що я маю сказати своїм? — питаю я. Він знизує плечима. Розумію, що він не відстане. Якщо вирішив, отже так і зробить. Що ж, для мене плюси теж є. Я можу залишитися в його будинку сама і пошукати якийсь компромат. Певно, заради цього варто повправлятися в самоконтролю. Все буде добре, головне не забувати нагадувати собі, що зробив Антон Даші і хто для нього я. Пішка, яка допомагає повернути кохану дівчину.

— Скажи, що виграла конкурс проектів і в якості нагороди бос запросив пожити з ним.

— Дуже смішно, — хмикаю я. — Мені цікаво. Чому з усіх можливих варіантів, ти обрав саме мене?

— Таня надійшла несподівано, а ти була поруч, — видає він.

— Подякуй долі, що поруч була я, а не прибиральниця тітка Віра, — зітхаю я. Ми знову сміємося.

— Якщо серйозно, ти ідеально підходиш під опис моєї нареченої. І я мав, що тобі запропонувати, — каже, іноді зиркаючи на мене. Його голос звучить безтурботно і весело, а я розумію, що таке і його ставлення до людей. Просто використовує заради досягнення своєї мети того, хто опиниться під рукою.

— Скористався моєю скрутою, — підсумовую.

— Але ж весело вийшло?

Я шоковано дивлюся на нього, а він — лише на дорогу. Розважається, вправляючись у словесних дебатах зі мною. Неможливий чоловік.