Глава 11. Анна

В мене терпнуть ноги від паніки. Я кидаюся туди, але не можу нічого вдіяти. Таня в цьому вправніша, вона миттєво викликає охорону. На гвалт збігаються гості. Чую насмішкуваті перешіптування. Ми стаємо посміховиськом. Розкішний смокінг Антона роздертий, брова розсічена. Ендрю виглядає ще гірше. В нього прямо на очах наливається синяк під оком, в роті — кров. Гадаю, один зуб вибито. 

— Відпустіть ви! Все, годі! — Антон відбивається з рук охоронців і я, яка стояла чомусь надто близько, отримую від нього удар прямо в око. Не так боляче, як образливо. Я розумію, що всі ці люди не мої друзі, але перед ним я зараз непотрібна наречена. Всім очевидно, що Антон кохає Таню і за нею побився з Ендрю. Так я ще й потрапляю під його руку.

— Ти геть з глузду з’їхав?! Навіжений! — кричить на брата Ксюша і кидається до мене. Одразу ніжно обнімає, перевіряючи, чи я в порядку. Враз вся увага перемикається на мене. В очах цих людей бачу співчуття, злорадство, насмішку. Вони, наче коршуни, ладні розіп’яти мене, щоб посмакувати моєю поразкою, перемити кісточки свіжій жертві. А я не готова до такого. 

— Анют, пробач, будь ласка. Я не хотів, — каже Антон, але я вже не можу це все виносити. Вириваюся з рук Ксенії і швидко йду геть. Гості розступаються, даючи мені дорогу. Чую, що позаду біжить Антон. Він намагається мене наздогнати, але мене зараз і собаки не наздогнали б. Я зриваюся на біг. Розмащую по обличчі макіяж разом зі сльозами. Ось вона, справжня моя казка. Не Попелюшка я. Не головна героїня. Навіть не злобна мачуха. Я — одна з натовпу безликих принцес, що прибули на бал. Просто масовка.

— Ань! Ань, зачекай! Та стій же! — кричить Антон. Він наздоганяє мене вже на вулиці. Ловить за руку. 

— Відпустіть же! — прошу я. Мені реально боляче дивитися йому в очі. Ні, око не болить. А ось серце — так. Дурна, дурна Аня! Все ж йде за планом, ти знала свою роль, то нащо погоджувалася, якщо не готова її грати? Він тебе не обманював. Ти сама на все підписалася. Чому тепер боляче? Я ж ненавиджу його. Він зганьбився. Треба радіти. Але відчуття, наче в помиї кинули саме мене. Щось таке через нього відчувала Даша? Коли в сльозах тікала з готелю, як я зараз з ресторану…

— Добре. Пустив. Сідай в авто, — його голос звучить заспокійливо.

— Я поїду на таксі, — впевнено кажу я.

— На нас дивляться. Сідай всередину і все це закінчиться. Я завезу тебе додому чи куди скажеш, — я помічаю, що з вікон ресторану за нами продовжують стежити. Тому мені нічого не залишається, як погодитися і пірнути в авто, де затемнене скло сховає мене від чужих очей. Антон одразу скеровує авто в ряд інших машин і ми їдемо. 

— Мені треба забрати свої речі з вашого будинку, — кажу я, витираючи сльози.

— Звісно. Але спершу ми заїдемо в лікарню, — каже він.

— От тому й варто було мені їхати на таксі, а ви б поїхали собі спокійно зашивати брову, — бурчу я.

— Брову? Що? — дивується він, тоді дивиться в дзеркало заднього бачення на себе і навіть торкається розсіченого лоба, ніби сам собі не вірить. — Ого, я й не помітив. Та це дрібниці. Ми їдемо в лікарню, щоб обстежили тебе.

— А мене ще навіщо? — тепер моя черга дивуватися.

— Я тебе вдарив, — шумно видихнувши, промовляє він. — Пробач, якщо зможеш, Ань. Мені дуже шкода, що так сталося. Я не помітив тебе. 

— Не дивно. Ви дивилися на Таню і її нового хлопця, — хмикаю я, звучить з образою. — А я ж казала, щоб ми не йшли до них. Що це погана ідея. 

— Ти мала рацію. І все ж, повертаючись до інциденту з тобою. Це жахлива випадковість і я зроблю все, щоб загладити свою провину. Лише скажи, чого ти хочеш?

— Щоб ця дурна гра скінчилася! Я вам не підходжу, знайдіть собі іншу наречену! — відчуваю, що знову починаю плакати. Антон зупиняє авто на узбіччі. Він пильно дивиться на мене. Хоче торкнутися, але я не дозволяю.