Глава 10. Анна

— Ну, і як ви вперше зустрілися? — питає Тетяна. Цього в історії Антона не було, тому я замовкаю, щоб він сам придумав відповідь. Але він…

— Кохана, ти так любиш розповідати цю історію, — усміхається він. Ну, Аню, давай. Була не була.

— Це дуже давня історія. Ми познайомилися в літньому дитячому таборі, років з п’ятнадцять тому. Я з першого погляду закохалася в нього. Було в ньому тоді щось таке, знаєте… Що моє серце не витримало, — я дивлюся в його очі. Вони повні подиву. Певно, чоловік очікував на якусь брехню, але явно не таку. Хоча він, мабуть, і не знає, що я кажу зараз правду. — А потім сталося так, що я прийшла влаштовуватися на роботу в його компанію. Я не знала, що він бос. Ксюша прийняла мене на роботу. А тоді на першій нараді дивлюся — Антон. Він не одразу впізнав мене, звісно. І оскільки це був службовий роман, ми вирішили нікому не розповідати, інакше це завадило б моїй кар’єрі і тому, як мене сприймали колеги.

Ніби чудова вийшла легенда. Антон теж так думав, певно, бо ніжно поцілував мене в скроню.

— Яка прекрасна історія, — каже Ендрю.

— І справді, — Таня зупиняє офіціанта і бере з таці два келихи шампанського. Один з них простягає мені. 

— За нас, наречених! — каже вона.

Я не дуже ладнаю зі спиртним, але для хоробрості кілька ковтків не завадить, тому беру до рук і надпиваю. Таня ж випиває свій келих залпом.

— Як познайомилися ви? Теж, певно, цікава історія… — питає Антон. Ендрю береться розповідати. Він розмовляє з прикольним акцентом. Слухати доволі кумедно. Але Коханий не слухає його. Він і Танею змагаються в дивоглядки. Принаймні так це виглядає зі сторони. 

В залі лунає повільна мелодія.

— Потанцюємо? — раптом пропонує Ендрю своїй нареченій.

— Я пошкодила ногу, ти ж знаєш! — обурюється дівчина. Дивлюся на її п’ятнадцятисантиметрові шпильки і диву даюся, проте змовчую.

— Можете запросити Аню, вона обожнює танцювати, на відміну від мене, — каже Антон і Ендрю простягає мені руку. Я погоджуюся, хоча залишати тих голуб’ят мені страшенно не хочеться. Ловлю себе на думці, що ревную. Хоча абсолютно не маю на це права.

Американець веде мене в коло. Варто відзначити танцює він справді божественно і ми кружляємо вальс, мов десь на балу. В компанії чужого нареченого мені несподівано затишніше, ніж поруч зі своїм. 

Коли завершується танець, Таню і Антона ми не знаходимо там, де їх залишили. І я починаю нервувати. Якщо він зараз щось накоїть… Мені має бути байдуже, але ні. Бо якщо вони поговорили і помирилися… То, по суті,моя робота завершена. Моя казка завершена. Моя помста знову не вдалася. І як мені поводитися я не знаю. Хоча ні, знаю. Викликати таксі і їхати з цього свята життя.

Мої нервування Ендрю розуміє по-своєму.

— Ревнувати не варто. Я впевнений, між ними давно нічого немає. Певно, вони десь в залі. Знайдемо, — каже він. Я лише киваю.

Де шукати наші половинки нам підказує офіціянт. Вони, виявляється, змилися на терасу. Ми йдемо туди. Я ледь стримую хвилювання. А проте встигаю вловити уривки їх розмови, перш ніж нас помічено:

— Не намагайся мене переконати. Ти все ще сохнеш за мною! Годі використовувати бідну дівчину і даремно давати їй шанси! — каже Таня. Навіть не каже, а зверхньо випльовує ці слова. 

— Можу сказати те саме про тебе і цього американця! — хмикає Антон. Розумію, що якщо це чую я, то чує і Ендрю. Схвильовано переводжу погляд на нього. Іноземець червоніє на очах. Не встигає минути й хвилини, як він кидається на Антона з кулаками. Але Антон теж не хлопчик, не дарма на бокс ходить, тож це не побиття. Зав’язується справжня бійка.