Глава 7. Анна

В ювелірці мені сподобалося, тут без слів. Хоч дорогою я й обдумувала почуте в кабінеті. Весь учорашній вечір ламала голову для чого йому ця вистава і картала себе, що не спитала в нього одразу. А воно ось що. Кохану вирішив повернути, значить. А обрав для цього мене. Ну не іронія долі? Якби я все ще щось відчувала до нього, якби була на крихту тією маленькою дівчинкою, мені було б боляче. І неприємно. Добре, що я подорослішала. Тепер мені байдуже. Тепер я думаю тільки про себе, свою сім'ю, кар’єру. Що завгодно, окрім напищеного багатія.

Втім, може напищеного, але не жадібного. 

— Обирай, яке подобається, і підемо, — від широти своєї мільйонерської душі пропонує він.

— Покажіть мені, що тут найдорожче, — жартома прошу в продавця. Авжеж, я не сподівадася, що каблучка залишиться мені, але ж приємно поносити якийсь час обручку з діамантом. Антон закочує очі. Проте якось беззлобно. Мені здається, мої витівки його забавляють. А я що, хіба проти? Хай собі розважається, поки може. Я ще знайду, як йому помститися за Дашу. В поки хоч гаманець потрушу. Такий собі план-мінімум.

Обрала обручку з діамантом у формі сердечка. До чого ж вона гарна! Якщо він все ж стримає слово і залишить її мені, продам у ломбарді, а виручені гроші віддам Дашуні. Хай відкриває своє ательє. Вона про це завжди мріяла.

Їдемо в автівці Антона, а я милуюся рукою, на якій сяє новенька обручка. Трохи страшно носити такий дорогий перстень. Гадаю, що якщо ненароком загублю, Коханий продасть мене на органи.

— Подобається? — раптом питає він. — Ще б пак, цяцька за двадцять тисяч баксів. Як вона може не подобатися?

— Чесно кажучи, я її боюся, — зізнаюся щиро. — Вона дорожча за моє життя. Якщо загублю чи зламаю…

— Ніщо не дорожче за людське життя, Аню. Не бери в голову. Вона застрахована, тож не переживай. Але навмисно не ламай, будь ласка. — який він людяний! Я аж зависла на хвильку. Щось образ Антона не вписувався з описами Даші, що може означати лише одне: лицемірний сучий син.

— Постараюся…

Навмисно, ламати обручку я, звісно, не буду. А ось сховати її від мами і сестри треба. Бо посипляться питання, на які я не зможу відповісти.

Помічаю, що ми їдемо не в офіс. Вже починаю нервувати.

— Везу тебе в салон. В четвер свято, День народження дівчини мого кращого друга. Туди ми маємо піти як пара. Так що тобі треба придбати одяг для цього виходу. Ну і ще щось прикупи собі для подібних заходів, щоб ми кожного разу не марнували час на шопінг. 

— Але я не можу привезти додому дизайнерське вбрання. Не хочу, щоб мама і сестра знали, що я…

— Добре, Аню! — нетерпляче перебиває він. — Нехай. Привезуть одяг за моєю адресою. А ти просто перед заходом приїдеш до мене, одягнешся і ми разом поїдемо. Так підходить?

— Підходить, — я зітхаю. Навіть не думала, що тут стільки буде нюансів. Хоча, звісно. Одна брехня породжує іншу.

Запевняю себе, що це на краще. Буду ближчою до Антона і знайду його слабке місце. Або якийсь важливий секрет. Щось, що дасть мені змогу помститися.

Думала, що зараз в нас буде сцена з класичного дамського роману, де багатій привозить Попелюшку в магазин, сідає на диван і чекає, поки вона міряє вбрання, а дівчина дефілює перед ним в нових образах. Але ні. На щастя, Антон залишив мені свою картку, попередив, яку суму я можу витратити і поїхав у справах, доручивши мене менеджерам. І це на краще. Фіг йому, а не дефіле. Не заслужив!

Тож спокійно витративши довірений мені бюджет і завершивши покупки, я відправляюся на роботу з змішаними почуттями. Завжди ненавиділа шопінг, але сьогодні зрозуміла, що є велика різниця між необхідністю економити, пошуками чогось сучасного, стильного і недорогого і коли ти просто можеш брати все, що подобається, не думаючи про гроші.

Втім, не думати про них я не могла. Мимоволі задумуюсь про те, скільки користі можна було б зробити, щоб пустити таку суму на благодійність.

Але на роботі я миттю забуваю і про гроші, і про філософію.

— Ань, а де ти була? — голос Ксюші, яку я зустрічаю дорогою до кабінету, звучить роздратовано. І вона сама виглядає теж дуже похмуро. Вперше відколи я тут працюю, дівчина дивиться на мене невдоволено і сердито.

— Я… з Антоном Михайловича їздила… — вона не в курсі?

— Не він твій керівник, а я! Як ти могла кудись піти, не сказавши мені? І байдуже, хто тебе покликав… — розумію, що лажанулася. От же, прокляття! Винувато опускаю погляд.

— Перепрошую, Ксеніє Михайлівно. Більше не повториться. 

— Займися роботою! — суворо каже вона. Швидко йду в свій маленький кабінет і навіть звідти бачу крізь прозорі скляні стіни невдоволені погляди Ксюші. Лаю себе останніми словами. Довбана Попелюшка. Не варто забувати, Аню, хто для тебе хто. Антон — не твій друг. І вся його афера не має бути важливіша за улюблену роботу і гарні відносини з дійсно хорошими людьми.

Розумію, що в мене великий обсяг роботи, адже я досі не зробила жодного з завдань, які зранку дала мені Ксенія. А, отже, я її підвела і тому сидітиму навіть до ночі, а проте виконаю все, що потрібно.