Глава 6. Антон

Отже, наречена в мене є. Це чудово. Тепер важливо ще, аби всі повірили. І для того треба не лише обручку, але й попрацювати історію. Ситуація з зустріччю Тані вийшла експромтом. Добре, що Анна не розгубилася і чудово відповідала на уїдливі запитання моєї коханої, але сподіватися на випадок більше не можна.

Тож з самого ранку, щойно секретарка повідомляє, що Аня прийшла в офіс, я викликаю її до себе. Дівчина з’являється хвилин через п’ять. Сьогодні вона одягнена в сувору сукню довжини міді гранатового кольору і накидку-жилетку поверх неї. Що це за мода така тепер ховати все найцікавіше? Вдягнула б вже одразу хіджаб, чи як називається та хустина, в яку замотуються ісламські жінки, щоб лише очі були видно.

Але варто зазначити, в своєму суворому стилі Аня виглядає ефектно. Є в ній щось таке… справжнє. Щось, що змушує мене раз у раз згадувати наш поцілунок. Хотів би почуватися козлом, бо кохаю Таню, але мрію про Аню. Але нагадую собі, що Аня — пішак у партії з повернення Тетяни і сама Таня теж не в монастирі жила цей час, а знайшла собі якогось заморського принца.

— Викликали? — її дзвінкий голос струмком розливається кабінетом.

— Так, сьогодні в нас багато роботи, — кажу я, встаючи з крісла і підійшовши до неї. Відставляю стілець і пропоную їй присісти. Цього разу вона не відмовляється, а одразу займає місце, запропоноване їй. Я закриваю двері міцніше і сідаю навпроти.

— Це ще навіщо? — дивується дівчина.

— Щоб нас не підслуховували. Отже, повернемося до проблем насущних. 

— Ксенія Михайлівна вже дала мені проєкт, над яким я… 

— Чхав я на її проєкти, — психую я. — Я з тобою говорю про нашу справу.

— А, ту, де я граю вашу фіктивну наречену. Договір готовий? — не губиться вона. Я ледь усміхаюся. Мене забавляє її нахабність. Така тендітна і така бойова. Свого не впустить. Молодець. Я сам такий. Від життя треба завжди брати по максимуму.

— Він буде готовий сьогодні. А поки ми обговоримо деталі. Отже, треба вигадати легенду. Скажімо, ми разом вже півроку. Приховували, бо ти не хотіла, щоб всі думали, що ти отримала роботу через ліжко. Я зробив тобі пропозицію в ресторані минулого тижня. Ми закохані і дуже щасливі. Все ясно? — як на мене, цілком вірогідна історія.

— Навіщо вам ця гра? Точніше для кого вистава? — влучне запитання. Я відкидаюся на спинку крісла. Приховувати нема сенсу.

— Пам’ятаєш Таню, яка вчора приходила? Моя колишня. Хочу, щоб приревнувала.

— Вона заручена. Може їй байдуже на вас? — ця її прямота іноді бісить.

— Ти завжди говориш, що думаєш?

— А вас це дратує, — не питає. Стверджує вона.

— Буває таке.

— Певно тому, що я кажу те, про що ви боїтеся подумати.

Цей випад на мить позбавляє мене дару мови. Та я швидко опановую себе.

— Дитинко, я нічого не боюся. Тані не байдуже на мене. Я знаю, що ми з нею будемо разом. Я поверну її і ми будемо разом.

— Ця гра в нареченого і наречену допоможе вам повернути кохану? — питає вона.

— Так, — рішуче кажу я. — Впевнене так.

— Добре. То що мені робити? 

Я всміхаюся. 

— Вже краще. Їдемо в ювелірний обирати тобі перстень. До речі, я вже подбав про кошти. Їх сьогодні надішле на рахунок лікарні мій помічник.

— Чудово. А перстень я зможу залишити собі? — я не розумію, чи вона жартує, чи серйозно. Але ця її безпосередність мене радує і забавляє.

— Якщо гарно впораєшся, я ще й сережки тобі до нього куплю.

— Ловлю на слові, — щебече вона, а я думаю, що знайшов дуже оригінальний спосіб повернути Тетяну. Скучно мені гарантовано не буде.