Глава 1. Катя

— Там Дарина вагітна, а ти ж не можеш дітей мати. Який сенс мені бути з тобою? Дитині батько потрібен. Бачиш же, яке зараз все дороге. А ти сама впораєшся. Скільки тобі треба на перший час?

Ці слова лунають у моїй голові на повторі, наче заїла якась садистська платівка. Я стою посеред спальні, притискаючи телефон до вуха, і дивлюся на напівпорожню валізу на ліжку. У грудях не просто болить — там зяє величезна, чорна діра, з якої випотрошили все живе.

Він сказав це вчора ввечері. Спокійно. Буденно. Так, ніби повідомляв, що поміняв тарифний план, бо старий перестав його влаштовувати. Практично дослівно. Його голос навіть не здригнувся, коли він перекреслив сім років нашого життя і мій діагноз, до якого ми йшли роками.

— Так і сказав?! — голос моєї єдиної подруги Олі в слухавці зривається на ультразвук від люті. — Який нікчема! Ну і нехай валить до чорта! Ти ж така красуня, Катю, знайдеш іншого! Кращого!

Я заплющую очі, відчуваючи, як по щоках котяться гарячі, солоні краплі.

— Він не повалить, Олю, — сумно шепочу, витираючи сльози тильним боком долоні. Мій голос тремтить, зриваючись на жалюгідний хрип. — Він мене проганяє. Він нашу квартиру на матір свою оформив... А я ж теж дурепа, не перевірила нічого. Довіряла йому. Ми ж сім’я… були.

— От козел! — кричить Оля, і я чую, як вона чимось грюкає. — То це ж можна якось оспорити? Чи ні? Може, судитися? Катю, наймемо адвоката!

— Він дав мені добу, щоб зібрати речі, — мої губи кривляться в гіркій усмішці. Сили боротися немає. Я вичавлена досуха. — Планує тут жити з Дариною і їхньою дитиною, а мене викинути, як непридатну, поламану річ. От… збираю речі.

— Боже мій… А що ж ти тепер робитимеш? Куди ти підеш?

Я обводжу поглядом стіни, які ми разом фарбували. Дивлюся на порожній куток біля вікна. Зараз там стоїть фікус, але я досі бачу привид білого дитячого ліжечка, яке ми так наївно купили заздалегідь, п'ять років тому, коли я вперше завагітніла.

«Не працюй, кохана, — казав він тоді, цілуючи мої руки. — Звільняйся. Нам потрібна здорова дитина, а в тебе на роботі одні стреси. Я нас забезпечу, просто відпочивай і носи нашого малюка».

І я послухала. Віддала йому всю себе, свою незалежність, своє майбутнє. А потім сталася та страшна ніч, кров на білих простирадлах, швидка, мигалки… Холодний стіл в операційній. Викидень.

Але найстрашніше чекало вдома. Коли я повернулася з лікарні — порожня, розбита, ледь жива від горя, — я чекала від нього обіймів. Чекала, що ми поплачемо разом. Натомість він лютував. Я досі, закриваючи очі, чую той жахливий тріск дерева. У сліпому нападі гніву він розтрощив те біле ліжечко на друзки, кричачи, що воно прокляте і навіщо ми взагалі його купили. А я сиділа на підлозі, стискаючись у грудку, затуляла вуха руками і вила від болю, поки він ламав те, що мало стати колискою для нашого малюка.

А потім почалося моє персональне пекло. Майже п'ять років нескінченних спроб знову завагітніти. Роки, що вимірювалися графіками базальної температури, тестами на овуляцію з однією смужкою, жменями гормональних пігулок і болісними процедурами. Ми пройшли навіть через ЕКЗ. Моторошно дороге, виснажливе для мого організму, воно закінчилося нічим.

І лише тоді, після років боротьби, прозвучав той остаточний вирок лікаря: безпліддя. Шансів нуль.

Відтоді в його очах оселилася відраза. Він перестав бачити в мені жінку, дружину. Я стала для нього просто бракованим інкубатором. Він завів коханку, щойно зрозумів, що зі мною сім'ї більше не побудуєш.

— Я їду, Олю, — тихо кажу в слухавку, відганяючи ці страшні спогади. Закидаю у валізу улюблений теплий светр. — Зняла на останні заощадження маленький котедж у горах.

— У горах? Сама? У таку погоду?

— Мені треба на край світу. Туди, де мене ніхто не знайде. Мені треба просто… почати дихати наново. Бо тут я задихаюся.

Я скидаю виклик, не в силах більше нічого пояснювати. Застібаю блискавку на валізі. Тридцять літрів об’єму. Ось і все, що залишилося від мого щасливого життя.

Одягаю пальто. Замотуюся в шарф. Беру ключі, які сім років означали для мене слово «дім», і обережно кладу їх на тумбочку біля дверей. Клацання замка ззовні лунає як постріл. Воно відрізає моє минуле.

Місто зустрічає мене пронизливим вогким холодом. Я сідаю в таксі, і машина везе мене сірими вулицями до вокзалу. Я дивлюся у вікно на людей, що поспішають із пакетами додому, до своїх сімей, і відчуваю себе вигнанкою, яку просто стерли гумкою з цієї картини світу. Далі — метушня вокзалу, гучномовець, чужі плечі на пероні, гарячий квиток у змерзлих пальцях.

Стук коліс потяга відміряє кілометри, що віддаляють мене від минулого. Я сиджу біля вікна, притулившись гарячим чолом до крижаного скла, і дивлюся, як за вікном кружляє заметіль. У вагоні пахне вугіллям, мандаринами і чужим життям. Люди сміються, п'ють чай, розмовляють, а я відчуваю себе привидом. Мене не існує.

Дорога вимотує, але фізична втома — це ніщо порівняно з тим, як виє пораненою собакою моя душа.

Коли я нарешті виходжу з автобуса в гірському селищі, куди дісталася вже з пересадкою, крижаний вітер миттєво б'є в обличчя, обпікаючи шкіру. Навколо — біла, глуха стіна снігу. Сутеніє. Я міцніше замотую шарф і тягну за собою валізу, коліщата якої в'язнуть у кучугурах.

Навігатор у телефоні ледь ловить зв'язок, показуючи, що до мого котеджу йти ще хвилин десять угору вулицею.

Я роблю кілька кроків і раптом завмираю.

Біля закритого кіоску, сховавшись від вітру під невеликим навісом, стоїть молода жінка. Її плечі здригаються від глухих, відчайдушних ридань. А поруч із нею, тримаючись за поділ її куртки маленькими рученятами в яскравих рукавичках, стоїть дівчинка років двох. Малеча дивиться на матір великими переляканими очима і тихенько хлипає, від чого її маленький носик зовсім почервонів.

Мій власний біль, здавалося б, мав би зробити мене байдужою до всього світу. Але побачивши цю дитину… Моє серце, яке я вважала мертвим, болісно стискається.