Частина 28

Коли я прокинулася вранці, то надокучливого жирафа не було. І я знала, де він знаходився. На парктроніку на тренуванні. Мій телефон ожив, тобто прийшло повідомлення. Це було від Дмитра Булатова. Смс-повідомлення з адресою автотреку. Сьогодні ми з дівчатами влаштуємо йому сюрприз. 
Вийшовши з ванни я відкрила нашу вже Дмитром шафу.  Місяць тому, я переїхала повністю у його кімнату. З ним спати набагато краще.  З шафи я витягнула синій светр і шкіряні штани.  Сіла за туалетний столик навела марафет. Заплела своє волосся у мальвінку.  Взулась у бежеві бутильйони і пішла. Потім я згадала, що забула сумку, вернулась назад  схопила сумку вийшла.
Оскільки у нас сьогодні субота, то у мене зустріч з  дівчатами у кафе.  Як тільки я зайшла, то побачила задоволене лице своєї сестри. Яка вчора отримала мою машинку. В мене депресія. Психічний розлад і все на світі .
— ти можеш перестати, так посміхатися.
Мія: як так? — дівчина пила лате і безглуздо посміхалася, якщо бути точніше, то вона насміхалася з мене.
— як дурочка, якій вчора безкоштовно віддали ферарі. Яке по праву моє.
Мія: ну це правда, — Софія з Мартою перекинулися поглядами і одночасно сказали «що?» 
Софія: мені не почулося? Тепер ця Ферарі, яку ми купили вчора тепер твоя, Марусю? 
Марта: стоп, як це так вийшло?
Мія: Ліля, просто трохи дурочка, — сама дурочка.
— сама така.
Мія: не перебивай мене, замість того, щоб заглянути в гараж і подивитися, які в них є там машини, вона поїхала купляти машину,  яка вже є в них у гаражі. 
— погоджуюсь, мій провтик, але як я мала туди потрапити, якщо цей гараж закритий.
Софія: ти говорила, що Дмитро провів екскурсію тобі, я  думала, що він і тобі від нього ключі дав.
— на жаль, цього не сталося.  В мене є для вас супер пропозиція.
Мія: о, ми слухаємо.
— спочатку наберіть цих трьох.— це мають почути всі дівчина набрала по відеочаті Ніку, Оксану та Вікторію.
Марта: зараз, я дзвоню. 
Оксана: О, братки. Давно, не бачилися.
Марта: дивись, Оксана, я зараз не виписую вам, чому ви втекли. Бо Ліля має якусь пропозицію. А після неї буде допит. Можливо.
Ніка: так, що там за пропозиція?
— ми з Дмитром, — і тут одразу голос Вікторії з відео чату мене перебив.
Віка: вирішили завести дитину? — я її вб'ю. На наступні вихідні.
Оксана: прозвучало, ніби вони хочуть завести собаку чи кота. Хоча я думаю, що краще завести хом'яка або маленького щурика, — який щур?
— ні, ні, не це. Яка дитина, ви що? Вчора в кафе ми вирішили, що на наступних вихідних, ми летимо в Мілан.
Віка: супер. А чого ти нам про це говориш? 
— ви що, тупі? Я говорю, вам це тому, що ви летите також. 
Віка: ми не полетимо, бо ми вже у Італії. 
Оксана: ти точно тупа.
Віка: сама така, ааа точно. 
Ніка: Лілю, як твоя ферарі? 
Оксана: яка ферарі?
— краще не питай, бо для мене це болюча тема, — і тут свята трійця, яка зараз поряд зі мною у кафе почали сміятися немов божевільні. Як я ще з ними досі спілкуюся? Я не розумію. 
Ніка: що це з ними? 
Софія: це вже не Лілі ферарі, а Марусі.
Ніка: але як? 
Мія: просто у гаражі Дмитра стоїть точно така сама.
Оксана: ну і ти лоханулась, — тепер і накрило цих двох.
Марта: побачимось, Ніколя, — вона завершила виклик. 
Мія: їдемо до мого зятя? 
Софія: поїхали. 
Марта: давай, Марусю, вези нас.
— а ви залишите свої машини тут?
Софія: ні. 
Мія: ми приїхали разом. 
Автотрек виглядав зовсім по-іншому ніж звичайний старий стадіон. Дмитро ще тренувався, коли ми приїхали, тому ми сиділи на трибунах і говорили з Антоном.
Антон: як там Вероніка у Лондоні? — запитав хлопець спершись об огорожу трибун. 
Марта: можна сказати, що чудово.
Софія: якби не замислювалася про вбивство. 
Антон: вбивство?
— вона хоче вбити Михайла, — сказала я слідкуючи за машиною під номером один. 
Антон: чудовий жарт.
Мія: вона казала Оксані, би та надіслала їй поштою її знаменитий ножик. 
Антон: її краще не злити, я правильно розумію?
Марта: можеш злити. Тобі вона нічого не зробить. Ти ж її друг.
Антон: ви хочете, моєї смерті?
Марта: можливо. Але ще раз повторюю ти її друг. 
Дмитро: Лілюсику, ти прийшла — хлопець підійшов і обійняв мене. 
— як бачиш, я не сама. СЮРПРИЗ. 
Дмитро: бачу, дівчата ви готові до наступних вихідних в Італії?
Софія: якщо ти оплачуєш. Тоді я готова. 
Антон: Італії?
Дмитро: а ти теж їдеш, — поставив перед фактом бідного хлопця.
Антон: Я не знаю чи, — хлопець не договорив, бо надокучливий жираф його перебив. 
Дмитро: це не було питання, я поставив тебе перед фактом. 
Антон: а може в мене плани є. Наприклад, дівчина є .
Дмитро: В тебе ? Дівчина? Антоне,  анекдоти будеш на розсміши коміка розповідати. — заходився сміхом мій чоловік гонщик. 
Марта: Вероніка,  теж буде там, — твердо вимовила дівчина.
Антон: не знаю, треба подумати, — склав руки в боки і вдав що задумався. Що за дивна поза?
Дмитро: ти як дівчинка паїнька, і ти їдеш.  Лілю ходімо, — я подивилася на нього.
— куди?
Дмитро: покатаю тебе. 
— ні. — схопила я його за руку своїми руками. 
Дмитро: я не буду швидко їздити обіцяю.
— максимум 100 км/год.
Дмитро: окей.
— точно?
Дмитро: я тобі обіцяю. 
Дмитро, як справжній джентльмен, подав мені шолом та відкрив двері, і коли я сіла закрив їх обійшов машину і сів у середину.
Дмитро: готова? 
— трохи лячно, але давай їдемо. 
Він завів машину і вона рванула. Так, рванула,  а не рушила. Я мовчала, бо здавалося, якщо скажу слово  то  вилечу, через лобове скло. Але це був тільки мій страх. 
— скільки ми кіл проїхали?
Дмитро: двадцять чотири.
— зі скількох?
Дмитро: з тридцяти.  
— мало щось.
Дмитро: це мінімум для тебе, і до того ж ми не ганяємо так сильно.
— і на цьому тобі, любий чоловічку, дякую. 
Дмитро: все.
— що все? Поясни, надокучливий жирафе.
Дмитро: Маленький крокодильчику, ми закінчили.
— ура, нарешті я звільнилась від цього.
Дмитро: так говориш, ніби тебе катували тут.
— те, що я пережила в цій машині, можна назвати катуванням, — коли нарешті звільнилась з цієї душохубки. Так, я називала цей захисний костюм і шолом. І пішла до дівчат. 
Віка: що там?
—  Та ну нафіг. По-перше,  було жарко. І я постійно думала, що вилечу через лобове скло. Що ж Антон, ти подумав?
Антон: напевно, що та. 
Дмитро: навіть, якби ти сказав — « ні », ти всеодно їхав в Італію.
Антон: цікаво, як б ти мене змусив? 
Дмитро: дуже просто. Приїхав до тебе додому в п'ятницю ввечері. І насилу б виніс тебе з будинку. 
— пане гонщику, ти цього не зміг б зробити.
Дмитро: з чого це? 
— все не може бути так, як ти хочеш.
Дмитро: чому не може? 
— світом керуєш не ти, а світ керує тобою. Дівчата, ходімо.  В нас ще багато справ.  Потрібно підготуватись до завтрашнього дня.
Софія: а що завтра?
— звичайний наш дівочий день у якому заборонено згадувати про чоловіків, — як тільки я закінчила Дмитро з Антоном перекинулися поглядами і одночасно вигукнули:
- Альо. 
Мія: А що таке? 
Софія: Можемо собі дозволити,  дорогі друзі.
Шапаренко: ви що б'єте Антона і Дмитра? 
Артем: що аж чути на дорогу, як вони кричать.
Мія: Завтра в нас день без чоловіків. Тобто без вас. І ми йдемо готуватися бувайте.
Ми взяли помахали їм і пішли. Але зупинилися перед машиною. Здається, ми не придумали, що буде робити.
Марта: Вийшли красиво, але що будемо робити? 
Мія: Не обертайтесь назад, вони дивляться на нас. 
— давайте пофотографуємось в Instagram викладемо сторіз. — Марта взяла витягнула з сумки свій телефон з чохлом, який ми подарували її на день народження і ми зробили селфі. І фотографії на фронтальну камеру.
Софія: а далі що? 
Мія: далі ми поїдемо в супермаркет закупимося і зробимо десь пікнік.
Софія: а не легше в кафе?
Мія: нє, так не цікаво. Запригуйте, мої малишки, — ми всі розсміялись.
Марта: Їдемо вже.
— відчуваю, що сьогодні буде весело. 
Ми сіли в машину і поїхали в супермаркет. Моя сестру одразу потягнуло в алкогольний відділ і Софію з Мартою за нею. 
— ми плануємо напитися? 
Мія: ні, ми всього лише візьмемо одну пляшку просекко.
Марта: і ще до нього полуницю.
— в шоколаді? — запитала я.
Софія: і таку також. І я хочу кокосовий торт.
Мія: О, це тема. 
Якось ми закупилися. Враховуючи, що зараз середина березня ми вирішили, поїхати в парк, там де є столики і лавочки. І коли ми приїхали на місце, то було доволі людно. Ми розклали їжу з пакетів, розлили собі напій. І слухали звуки природи. 
Мія: як добре, що ми тут всі і самі без чоловіків. Кайф.
— я б так не сказала, — я вказала головою на хлопців, які йшли до нас. Здається, у нас з'явивилися кавалєри.
Софія: о, наші нові кавалєри.
— тобі треба того? Чесно, кажучи я заміжня жінка
Марта: красива жінка незаміжня, — проспівала один рядок дівчина. 
Софія: тихо. 
Мія: ти точно не заміжня.
- дівчата, привіт, можна з вами познайомитися? — запитав кароокий хлопець.
Марта: ні, — нічого нового.
Софія: можна.
— альо
Софія: ви не хочете, а я хочу. Мені чоловіка вже треба. 
- так, що познайомимося лише з тобою? — запитав хлопець у Софії.
Артем: познайомишся, але зі мною, — і тут з'явився старий кавалер.
Мія: І як вони нас знайшли?
Марта: може, тому що ми сторіз виклали і позначили парк, — логічно.
- я Олег, а ви? — простягнув хлопець руку Артемові, але він не простягнув у відповідь.
Артем: Артем Маунт.
- можливо я можу познайомитися з вами маленька леді? — сказав хлопець до мене в нього очі такі ж, як у мене голубі.
— гаразд, але ще раз мене,  так назвеш відірву твій брудний язик. Я Лілія Булатова і приємно познайомитись
- ти сестра того гонщика, чи не так? — звідкись взявся Дмитро і я думала, що він цих хлопців вб'є поглядом. 
Дмитро: Взагалі-то вона моя дружина. 
- ми мабуть підемо, — ну та налякались хлопців і втекли.
Шапаренко: Ідіть і не повертайтеся, — а цей з якого куща виліз? 
— Дмитро!
Дмитро: Слухаю, дружинонько
— я казала, що ви з нами не їдете.
Дмитро: так.
— тоді чому ви тут? — я підняла з землі палку. Аж згадала, як на початку нашого шлюбу била цього чоловіка. Сьогодні повторю.
Дмитро: Лілюсику, любов моя, постав цю палку на землю. Людей багато. І я популярний хлопець. 
— ой, а я не знала.
Шапаренко: не популярніший ніж я, — сказав хлопець підписуючи м'яч маленькому хлопчикові. 
— Дмитро, куди ти задню даєш? 
Дмитро: ти трошки божевільна, але я тебе і таку люблю.
— трошки? 
Дмитро: гаразд, не трошки, а зовсім, — він вважає мене божевільною. І тоді я побігла за ним. 
— я тебе, як дожену тобі мало не покажеться. Божевільною він мене вважає.
Дмитро: звісно, — хлопець вихопив палку з моїх рук і кинув її далеко і тримав мене за руки. 
Шапаренко: ай, а мене за що, Лілю, — здається палка прилетіла Колясику в голову. упс.
— ти попав йому в голову. 
Дмитро: він думає, що це ти. 
— я йому розкажу, що це ти.
Дмитро: ти цього не зробиш!
— чому? 
Дмитро: тому, що я твій чоловік, — хлопець поцілував мене в чоло, — тому, що ти мене любиш, — знову поцілував мене, але цього разу в ніс.
— хто сказав, що я тебе люблю?— я грала з вогнем.
Дмитро: ти, — хлопець поцілував мене в щічку.
— Я не пам'ятаю, щоб я таке говорила. 
Дмитро: проте, я пам'ятаю, — хлопець поцілував мене в іншу щічку.
— можливо, мені потрібно нагадати.
Дмитро: я тобі нагадаю про все нагадаю, — він спочатку дивився на мої губи, а потім з'єднав свої і мої у палкому поцілунку. Його руки блукали по моєї талії. Потім він підняв мене і я обвила його талію своїми ногами. І ми не могли ніяк відірватися одне від одного. Важко дихаючи ми обіймалися. Саме в цей момент я відчуваю себе щасливою.
Ми ще постояли обнімаючись хвилин напевно п'ять і пішли до друзів. 
Шапаренко: щось ви довго і до речі, Лілю, а за що я отримав по чолі? 
Денис: він такий стоїть і дивиться і каже «О, палка летить» і вона йому в чоло. Я так, ще ніколи не сміявся, як сьогодні, — розсміявся хлопець. 
Шапаренко: досі з мене знущатися! 
Мія: ти на це заслужив, — поставила дівчина бокал з просекко і полуницею на стіл.
Марта: з нами вже добряче, познущалися.
— що ти маєш на увазі?  — дівчина нічого не відповіла лише простягнула телефон з статтею. 
Олександр Нільсон, який пропав безвісти з'явився з гучним інтерв'ю. Про своє перебування у Києві та відповів на запитання щодо збанкрутілої компанії. Яка вже на плаву. 
— це була чудова гра була, яка закінчилася. Я зробив це тому, що був змушений. Обставини мене змусили на такі дії. — говорив Олександр для одного журналів Туреччини. 
— я не планую тут залишатися, я їду далі, — говорив Нільсон. Ніби він натякав, що його легко знайти у Туреччині. На запитання чи прилетить він в Україну чоловік сказав, що це питання часу. 
Софія: їдемо в Туреччину? — якщо ми туди поїдемо, то будемо у в'язниці. 
Марта: ні, ми на наступних вихідних летимо в Мілан, Італія чекай нас. 
Через тиждень.
Субота. Цей день настав. Сьогодні ми усі зберемося. Італіє,  я лечу. Дмитро вже  бурмотів «Чому це я так довго збираюся?». Але він ще не знає, скільки в мене чумайданів. 
Дмитро: Лілю, ми запізнюємося. Йомайо, це що? — здається йому увірвався терпець і мій чоловік вирішив мене підганяти в кімнаті і він помітив мої три чумайдани, — я скажу, тобі одне єдине, люба дружинонько,
— я уважно слухаю.
Дмитро: для чого тобі стільки валіз? 
— ну мені це все потрібно. Ну я вже готова, можеш нести чумайдани до машини.
Дмитро: чумай, що?
— валіза по простому. Я називаю їх «чумайдани». Чудова назва чи не так?
Дмитро: Так. Сядь у машину і чекай. І нікуди не йди. Я не хочу, ще шукати тебе в цьому будинку.
— не наказуй мені!
Дмитро: Лілю, я зараз прив'яжу тебе до цієї машини, сядь і чекай. 
— а якщо я в туалет захочу? 
Дмитро: пакет є бардачку. Скористайся ним.
— ти взагалі нормальний?
Дмитро: Так, все я пішов по валізи, — придурок.
Дмитро пішов і не прив'язав до машини, як він обіцяв. Тому, я легко могла втекти, але я не стала цього робити. Я хочу в Італію — це одна з моїх мрій. Які збудуться цього тижня. Ці маленькі вулички, ця архітектура, вона закохує мене у себе.
Дмитро: їдемо у аеропорт?— сказав хлопець, коли сів у машину. 
— так, бо я вже в думках в Італії і гуляю тими маленькими вуличками.
Дмитро: тоді поїхали.