Частина 27

Як варто мені було сказати, що нічого не буде, то сталося. Я зламана. Я могла витримати все. Тільки не це. Після того, як я отримала нагороду «Прорив року» у сфері журналістики. Вийшла стаття  про те, щоб я працювала журналістом платить Дмитро. І за нагороду він теж заплатив. Тепер всі думають, що я все отримала завдяки своєму чоловікові, хоча це далеко не так.
Олег: дихай, вдих видих, — Остап на нього косо подивився, — що? Мене так вчили надавати першу медичну допомогу. 
Остап: ми видаляємо статті, але вони з'являються знову і знову. Новина розлетілася в секунду. 
— я його вб'ю. Задушу власними руками, —  і тут мені в голову встрільнуло їхати до цього придурка додому, — Олег, поїхали.
Олег: куди? 
— я сказала, поїхали.
Остап: я з вами ви двоє натворите справ. Тому, я з вами, — якось він надто дружелюбним став. 
—  байдуже. Їдемо.  
Бос: ви куди,  всі троє зібралися? — ще його бракувало.
Остап: справи.
Бос: які? — чого ж ти такий приставучий? 
Олег: робочі. 
Бос: вона на межі ридань, — а йому, яке діло до мого емоційного стану? — і ви їдете по роботі?
Остап: так. Все відстань. Ходімо, — мені починає подобатися цей хлопець. 
— спочатку заїдь в «близенько»
Олег: навіщо?
— напитися, — мені потрібно зняти напругу.
Остап: окей, — о це людина. 
Олег: ти впевнена?
— слухай, Остапа.
Олег: окей. 
Ми заїхали в «близенько» я купила собі французьке біле вино і одразу сіла в машину і почала пити. Якщо ці двоє подумають, що я алкоголік, то мені байдуже. 
— що? — на мене подивилися чотири пар очей, — Я знімаю стрес.
Олег: алкоголем? 
— з цим дибілом, я не буду говорити тверезою. 
Остап: нам з тобою туди увійти? — запитав хлопець.
— ні, краще я сама. 
Я увійшла до під'їзду піднялася ліфтом догори і подзвонила у дверний дзвінок. І одразу двері відчинилися. Ніби стояв під дверима і на мене чекав. 
Віталік: а я тебе чекав. Не думав, що ти так швидко прийдеш. — Я ще пізно прийшла. Сказав він спершись до дверної рами і посміхаючись.
— заткнись! Від сьогодні я буду говорити, а ти мовчиш. Ти взагалі ким себе зробив? — зайшла я в квартиру швидкою ходою. 
Віталік: зробив? 
— заткнись! Ти хто такий, що будеш лізти в моє життя. Хто? Ніхто. Ти остання людина на світі, яка може хоть щось зробити. Хоча, ні  у всьому всесвіті.   — тицьнула я пальцем йому прямо в очі.
Віталік: я тебе люблю, і хотів тобі показати справжнє лице, цього чоловіка. — він взяв свій стакан і налив свого шмордяку.
— ні. Ти зіпсував моє життя, мою репутацію. Лише вчора,  я отримала нагороду за цю роботу. А сьогодні ти показав, що все не так. Що Дмитро купив мені посаду, купив мені цю нагороду. Як я маю відбілити це? Як? Як люди будуть вірити мені? Як? — кричала я і штовхнула його, аж стакан розбився, скло розлетілося по всій підлозі. 
Віталік: заспокійся. 
— заспокоїтися?  Як? Моє життя зруйноване. А ти став, причиною, — в мій кругозір попав дорогий телевізор, — ах, це тобі заплатили за це. Телевізор, дорогий напевно. 
Віталік: Лілю, — попередив мене хлопець. Він знав, яка я божевільна. І знав, що можу зробити.
— упс, воно впало. — я підштовхнула рукою телевізор. 
Віталік: ти хоч знаєш скільки він коштує? — тепер почав істерити мій колишній хлопець.
— поняття не маю.  Ще раз втрутився в моє життя, я відберу все у тебе, — цього разу до підлоги полетіла, ваза і яка теж була дуже дорога.
Віталік: що ти робиш? — на його обличчі вже не було посмішки та легкості, а була лише злість. 
— І твоє це личко теж постраждає і ще я хочу щоб ти запам'ятав мої слова, — і я вийшла з квартири, а пізніше з під'їзду.
Олег: все добре?
— прекрасніше не буває, — з посмішкою сказала я. Терапія биття предметів допомагає. Потрібно таке частіше практикувати. 
Остап: що ти зробила? — запитав хлопець з певною цікавістю.

— спочатку був невеликий скандал, потім розбила вазу з телевізором. 
Олег: телевізор? Хоч не дорогий!
— коштує тисяч шістдесят вісімдесят гривень, а може і сто тисяч гривень.
Остап: ти божевільна. 
— і ваза так само десь коштує. 
Олег: ти божевільна, — повторив фразу хлопця.
— цю фразу, я чула сьогодні безліч раз, — у моєї сумочці задзвонив телефон, — Так,  мій телефон. Алло, — це був Дмитро. 
Дмитро: де ти є?
— в офісі, — збрехала я.
Дмитро: не бреши, тебе там немає. Говори мені правду.
— Я на вулиці. — а тепер це правда. Невеличка, але правда.
Дмитро: це я знаю, де саме?
— я зараз буду, — перепитав знову хлопець.
Дмитро: де ти є? — перепитав знову хлопець.
— я ж кажу, зараз буду в офісі. 
Дмитро: Лілю, — його голос був не надто добрий. 
—  я зараз буду, — я збила виклик, — потрібно щось придумати. 
Остап: не простіше сказати правду. 
— можливо,  ти маєш рацію, але..
Олег: скажи йому правду. Це єдиний вихід. 
Як тільки ми увійшли в офіс, я натягнула усмішку і попрямувала до кабінету. Там був Дмитро сидів за моїм столом, і коли він мене побачив, моя натягнута посмішка миттю зникла. І я миттю опинилася у обіймах. Він обіймав мене і гладив по голові.
Дмитро: З тобою все добре? — запитав хлопець і одразу підійшов ближче до мене. 
— не знаю, але добре, що ти тут. 
Дмитро: ти розкажеш,  де ти була? — і тут прямо зараз мені потрібно вирішити, що зробити. Чи збрехати, що гуляла, чи сказати, що розгромила квартиру Віталіка. 
— так. 
Дмитро: я слухаю. 
— ти ж не думаєш, що я буду тобі розказувати, як я лупашила свого колишнього стоячи тут обіймаючись з тобою.
Дмитро: так, — схопив він мене за руку і повів до дивану, — сідай. Я хочу знати, як ти його лупашила, як ти виразилася. 
— гаразд.
Дмитро: я слухаю. 
— якщо коротко то, спочатку я влаштувала йому скандал, а потім перейшла до фізичного втручання. 
Дмитро: Він хоч живий? — запитав хлопець. Ну живий,  на жаль. 
— На жаль, так.Треба було його вбити.
Дмитро: Що ти зробила? 
— розбила його дорогий телевізор і дорогу вазу. І пригрозила,  що наступним буде його лице. 
Дмитро: тебе варто боятися.
— тобі це не загрожує, якщо не зробиш мені боляче, — я подивилася на свою обручку, а потім на його, — так незвично. 
Дмитро: що саме? 
— що я окольцована, — він штовхнув мене в плече, — ей, — тільки Дмитро нічого не встиг сказати, бо задзвонив мій телефон. 
Дмитро: хто це? — запитав хлопець. 
— Софія. Слухаю, Сісійка. 
Софія: ти це бачила? — не зрозуміла? Що я мала побачити ще?
— що сталося ще ? 
Софія: спочатку запитаю,  як ти? 
— вже краще. Дякую, що запитала. Сьогодні я до вас приїду. Вероніка ще є ? 
Софія: ні. Вони вилетіли з Мішою ще вранці. 
— так, що сталося?  — перепитала я. 
Софія: Вікторія і Оксана вже в Мілані, — щось швидко вони поїхали. 
— а коли перший півфінал?
Софія: через 2 тижні. 
— тоді, чому вони, так швидко поїхали? 
Софія: я думала, що ти знаєш, — та звідки я можу знати. 
— ні, не знаю. Добре, побачимось у вас,  — я завершила виклик.
Дмитро: підвезти тебе? 
— ні. У тебе сьогодні тренування є?
Дмитро: ні, — дійсно якби було, то він б одразу після того, як заїхав сюди поїхав б на тренування.
— тоді поїхали.
Дмитро: куди? — запитав хлопець коли ми йшли до машини.
— розважатися, чоловічку.  
Дмитро: ти мене лякаєш.
— тоді, бійся мене, — пожартувала я. 
Дмитро: господи, з ким я одружився?  Ти справжній монстр, Лілю.
— ти одружився з найкращим журналістом, з красивою дівчиною в якої дуже файні блакитні очі океану, — перебільшення? Можливо але в цьому вся я, — але ти все ще можеш зі мною розлучитися. 
Я знала точно, куди я хочу. Це мав бути італійський дворик, а він точно є в одному італійському ресторані.  Це буде прекрасне побачення. Оскільки,  у нас їх майже не було, я вирішила трішки змінити це. Ми не схожі на стандартні пари, які перше ходять на побачення, а потім одружуються. У нас навпаки, ми спочатку одружуємося, а потім ходимо на побачення.. Звучить божевільно, але до біса ідеально. 
Дмитро: Ми мусимо поїхати в Італію колись, можливо на наступні вихідні, що скажеш? 
— ти хочеш? А тренування? 
Дмитро: звісно.  А тренування можна перенести, — це точно Дмитро Булатов, який хоче перенести тренування? Хоча завдяки тренуванню він здійснить свою мрію.
— тоді поїдемо, але без друзів ніяк, — погодилася я. Без своїх друзів я нікуди не поїду. 
Дмитро: само собою. 
— я дуже люблю Італію.
Дмитро: я теж. А тебе кохаю. 
Я собі замовила пасту  пармезан, лате, а Дмитро салат Капрезе, лазанью та американо з молоком. 
Звісно,  наші смакові рецептори відрізняються. Але саме це мені подобається у нашій парі. Ми не одинакові, ми різні занадто різні. Він любить швидкість, а повільний рух. Він буде тусуватися дома, а я люблю шумні нічні вечірки. З вечірки я піду останньою, а він першим. І цим ми доповнюємо одне одного. 
Чи це кохання? Зараз я можу сказати так. Цей хлопець показав мені справжнє кохання, а не штучне.  Саме з цього почалася наша історія...
Дмитро: Так ми замовили їжу і нам її вже принесли, а далі що? — сказав хлопець, коли офіціант розставляв наші страви на столі. 
— ми поїмо, а потім будемо довго говорити.
Дмитро: так, ти обожнюєш довгі розмови. Розкажи, що зараз відчуваєш? 
— любов. Турботу. Мені подобається, що ти турбуєшся про мене. Питаєш, як я. І я люблю турбуватися про тебе. Готувати тобі сніданки, хоча зараз це робиш ти.
Дмитро: з завтрашнього дня,  я повертаюсь на тренування і це зміниться. 
— хіба в тебе сьогодні не було тренувань? 
Дмитро: так, я їздив на автотрек, але це не було тренування, ми лише перевозили всі деталі зі стадіону.
— автотрек? — перепитала я. 
Дмитро: нове місце тренування. Я його купив, адже стадіон належить до міської ради, хоч і він закинутий. 
— і коли ти збирався про це мені повідомити? 
Дмитро: я просто забув. 
— Забув він, я тобі за це помщусь. 
Дмитро: гаразд, заслужив. Коли саме?
— сьогодні. А тепер відвези мене до дівчат.
Дмитро: от і поговорили. 
Софія: ти розтрощила квартиру Віталіка? — сказала дівчина, коли я розповіла друзям про свою сьогоднішню терапію. 
— не називай його ім'я.  Потрібно обрати йому кличку.
Марта: клички собакам обирають, — пробурмотіла дівчина.
— він і схожий на тварину. Ще мені потрібно потратити всі гроші Дмитра з цієї картки, — махнула я кредитною карткою у повітрі. Так я вже придумала помсту хлопцеві. 
Мія: для чого? 
— він мені не сказав, що більше тренуватися не буде на старому стадіоні, а на новому автотреці. 
Софія: вагома причина. 
Марта: увага, телефонує Ніколя по відео.
— О, Нікітос, привіт.
Ніка: привіт, всім. Наступний раз, коли я в Україну буду летіти з Мудриком  взяти ножик, — о господи. Що Михайло вже зробив?
Софія: для чого тобі ножик?
Ніка: зарізати Мудрика, звісно, — я здивована? Ні. Ні скілечки.
Мія: що він тобі зробив? 
Ніка: Цей унікум вилив на мою сумочку каву, став мені на ногу. Я йому кажу, що він косоокий, — боже та він незграбний, коли поруч з нею. 
Ніка:  А ви там що?
Софія: Вікторія з Оксаною поїхали в Мілан, — повідомила Софія Ніку, здається вона всім розповість цю новину. 
Ніка: так швидко?
Мія: ага, а Ліля планує спустошити гаманець Дмитра. 
Ніка: прекрасно і Лілю, що ти плануєш купляти? — поцікавилася дівчина.
— машину. — Софія, яка їла пляцок подавилася. 
Софія: ти що божевільна, я мало не померла.
— я не божевільна. І мене сьогодні, всі так називають. Ви зговорилися? 
Марта: саме в цей момент, ми їдемо обирати машину Лілюсику, — о нормальна людина, яка не назвала мене сьогодні божевільною.
Ніка: ви не жартуєте?
— я цілком серйозна. 
Ніка: тоді їдьте, а мені прозвітуєте, яку купите машинку. 
Марта: зараз думаю, що поїдемо на моїй машині,  а назад хтось з Лілею сяде, оскільки вона ще немає водійського посвідчення. 
Як тільки ми сіли в машину подзвонив Дмитро. Та йомайо подумала собі я. Він відчуває. Я хочу купити найдорожче авто.
— та.
Дмитро: ти ще зла? — це єдине, що його цікавить? Серйозно.
— звісно, я буду злою. Я тобі таке не пробачу, пане гонщику. Я на фінішній прямі до помсти. І не говори мені, що я тобі не говорила. Все до побачення, — я збила виклик. 
Софія: А ти не перебільшила? 
— думаю, це було цілком нормально, —  Коли ми увійшли в салон мої очі почали сяяти.
Мія: яку ти хочеш? — сказала моя сестра, коли ми проходили повз чорне ауді.
— або кубіка, або якийсь спорткар. 
Марта: як до синього порша? — сказала дівчина і позаду був темно синій поршик.
— колір затемний.
Консультант: чим можу допомогти? — до нас підійшов консультант о точно він мені допоможете знайти найкращу машинку. 
—  я хочу якийсь спорткар. І найдорожчий. 
Консультант: можу порадити вам Bugatti або Ferrari.  Також є варіант BMW М3. 
— Бмв - ні. А ферарі це те, що я хочу. І червону, — Консультант провів нас до машини і я зрозуміла,  що це те,  що я хотіла. 
— так це те, що я хочу, — я вже уявляю, як на ній катаюся. Ух ти, які ж це будуть відчуття. 
Консультант:  ходімо оформимо договір оплати. І так ваші контактні дані.
— Снак Лілія Романівна, — на мене вилупилися три пари очей, — що? Я ще не змінила прізвище. І не зміню. 
Консультант: до оплати  тридцять мільйонів гривень. 
—  Ось карта. 
Консультант: Дмитро Булатов? — перепитав хлопець. 
— це чоловік. 
Консультант: ваш? — ні сусідки. 
— ні, сусідки. Звісно, що мій. На жаль. 
Консультант: як прекрасно. Вітаю з новою покупкою. 
— дуже дякую.
Софія: Вітаю, ти купила машину. Я з тобою поїду, Окей? 
— окей, але сьогодні ми залишимо мою нову машину у батьків. Я давно Софі не бачила. 
Мія: я тоді з вами. 
Марта: Софія завалюйся у мій Дефендер. А Маруся їдуть з Лілею самі. Але пані Булатова, ви мусите нас покатати на цій машинці. Але за кермо тебе точно ніхто не посадить, — обнагліли. Покатай та ще й за кермо власного автомобіля не пустять. О це подруги. 
— ееее.
Мія: давай сідай вже, — підганяла мене моя сестра. 
Як тільки моя сестра рушила, вона почала ганяти я думала, що вона нас вбити хоче. А коли подивилася на спідометр там було лише 150 км/год. Штраф я вже отримала.  Ну не я, а Дмитро. 
— ти нас вбити хочеш? 
Мія: нє. це ще повільно. Була б ніч і на трасі не було машин це було б 300 км/ год. Чудові відчуття.
— я останній раз з тобою їхала. 
Мія: та заради бога.
Нарешті ми приїхали живі до батьків. Моя сестра нас не вбила. Я виходжу з машини і тут дзвонить телефон на екрані висвітило фотографія чоловічка і до мене бігла молодша сестра. 
Софі: Лілю, — кинулась в обійми до мене дівчинка. 
— привіт, я мушу відповісти. 
Софі: злюка.
— Алло.
Дмитро: де ти? 
— в батьків.  Я давно їх не бачила. А ти де?
Дмитро: в дома. До мене телефонували з банку. Ти часом не знаєш,  де ділося тридцять мільйонів гривень? 
— ні. Може шахраї? — звісно шахраї. Я, моя сестра і наші подруги, ще ті шахраї. 
Дмитро: шахраї кажеш. А їх звати Снак Лілія Булатова? 
— це співпадіння. 
Дмитро: Я зараз приїду.
— добре, — до мене на зустріч вже біг Антон, — О, Тоні.
Дмитро: що Антон робить у твоїх батьків? — а я що знаю? 
— я звідки можу знати . Побачимось. — я завершила виклик.
Тоні: привіт, Лілю, це машина мого брата? 
— ні, моя. Я сьогодні її купила, — похизувалась я. 
Тоні: за його гроші? 
— звісно.
Тоні: наша школа 
— це мало бути наоборот, але менше з тим, — прошепотіла я собі під ніс.
Тоні: Марусю, до тебе більше не чіпляється цей Шапаренко? — Шапаренко? В сенсі чіпляється.
Мія: не чіпляється, дякую вам, мої захисники.
— Шапаренко? 
Мія: потім розкажу, — ну добре. 
Мама: Марусику, це ти з Миколою прийшла? — моя мама знайома з Шапаренком? — А ні - це Ліля. А де Дмитро? 
— зараз приїде. А ти маєш розказати, що відбувається! 
Мія: я ж говорила пізніше розкажу.
Тато: О, Ліля. Ти вирішила провідати батьків і сестру. 
— саме так. 
Тато: а що це за машина?
— спортивна. 
Тато: я то знаю. Я маю на увазі,  де ти її взяла?
— ааа. Я її купила, до речі сьогодні, тому ми її обмиваємо.
Мама: ти? Купила машину. Не просту, а спортивну. 
— та.
Дмитро: за мої гроші, — звідкись взявся чоловічок, який налякав мене до смерті, — шахраї значить? 
— господи, Дмитро, ти мене налякав. 
Дмитро: а ти мене, як налякала. Коли до мене дзвонить банк і говорить,  чи хочу я оплатити покупку нової машини. 
— упс. Це шахраї. 
Мама: Лілю, це  марнотратство.
— мамо!
Мама: не мамкай! Хіба ми тебе такого вчили.
— це все через тебе, — прошепотіла я Дмитру.
Дмитро: звісно, що так. Краще покажи машину, на яку ти витратила аж тридцять мільйонів гривень. 
— ходімо, — я схопила його за руку і повела на двір, — ось прошу вас до перегляду. 
Дмитро: скажу чесно, в тебе чудовий смак на автомобілі, Лілюсику.
— недарма, я дружина гонщика, — посміхнулася я.
Дмитро: саме так, маленький крокодил, — він обійняв мене двома руками, а я притулилася головою до його грудей.
— Це я крокодил? — я вдарила хлопця легенько кулаком.
Дмитро: так, маленький крокодил. 
— тоді ти будеш жирафом. Такий весь високий.
Дмитро: жираф, так жираф, — погодився Дмитро з посмішкою на обличчі. Він хотів мене поцілувати, але ж тут прийшла моя сестра обломала кайф чоловічку. 
Мія: ходіть вечеряти, голубки.