Частина 25

Настав час вбирань, а вирішила, що послухаю свого чоловічка і одягла небесну блакитну сукню. Плаття було літнє, а зверху одягла блакитну шубу. 
Коли я вийшла в коридор то побачила, що всі дівчата вже зібрані  ну звісно я ж завжди так. Вероніка була одягнена у блакитній костюм. 
Далі мої очі побачили, Марусю, яка була в білій сукні з блакитними квітами. Софія ж була одягнена в синю коротку сукню сукню з ромашками. Марта була одягнена в темно синю сукню. Оксана була одягнена у блискучий голубий топ і такого ж матеріалу  була спідниця, образ довершив пальто. У Вікторії була блакитна сукня з чорним корсетом. 
— коли сказали одягтися у блакитний. 
Марта: я люблю темно синій колір, і до того ж в мене не було нічого блакитного. 
Ніка: в тебе ціла шафа в блакитній гамі.
Марта: не правда.
Ніка: і Лілю, що ти подаруєш цьому хлопцеві на ваш перший день святого Валентина?
Зізнаюсь, чесно кажучи, я не знала до останнього, що йому подарувати. Ну щоб ви подарували людині,  яка має все? В нього навіть цілий гараж машин є.  Але навіщо йому якийсь подарунок, якщо в нього є я.
Але мій подарунок в секреті навіть для подруг, тому я швидко переводжу тему. Але те, що я сказала одразу захотілося поховати себе в землі заживо.
— а ви що своїм хлопцям подарували? — по-ідіотськи звучить? Згідна. Бачили б обличчя дівчат.
Софія: хлопцям? 
Мія: хлопцям? Яких навіть в повітрі немає.
Ніка: в мене його немає, в Марусі також і в Марти,  ну і в Вікторії. Оксана зустрічається з Денисом, а Софія з Артемом. 
Софія: ми з ним друзі! — протестувала дівчина. 
— я завжди знала, що Софія не вміє брехати, — і тут мене накрило сміхом. Не довго я сміялась. Подзвонив Дмитро і сказав, щоб ми вже їхали до них. 
— чому ти злишся? — запитала я, коли ми приїхали. 
Дмитро: ви запізнилися на годину, — я вже і забула, що він дуже пунктуальний. 
— ми дівчата і нас це властиво плюс до цього всього були жахливі пробки.
Дмитро: пробки від шампанського?
— затор, Дмитрусику,  і не ний. Тобі не йде.
Мія:  скажу дещо? Чому блакитний? Ну тобто день святого Валентина — це сердечка, червоний колір. Милотаа. А в нас блакитний. Колір, який розповсюджує зиму. Бррр....  холод... 
Дмитро: це означає, що я дуже холодний в душі. 
— твоя душа, як палаюче серце. 
Дмитро: це не так. Я буваю дуже холодним з деякими людьми. 
Оксана: добре,  холодець, — ахах. Я завжди знала, що в Оксани чудове почуття гумору.
Дмитро: холодець?
Оксана: такий файний з м'ясом. А з морквою,  який смачний.
Денис: я бачу, що дехто хоче їсти.
Оксана: сам ти дехто. Я подам на тебе в суд.
Денис: я прокурор.
Оксана: але ж не суддя.
 

***

Ніка: що у вас там нового?  Пройшло два тижні після того, як ми святкували день святого Валентина, — сказала Вероніка по відеочаті. 
— дійсно пройшло трохи часу.
Мія: ми порадуємо вас.
— чим?
Мія: Ми купили будинок, — ура. Нарешті ми будемо тільки вдвох з Дмитром.
— нарешті, а то мені вже ви набридли.
Марта: це було обідно.
Мія: Ти, що за людина така? Рідну сестру без даху лишаєш. 
— повторю твої ж слова ви купили квартиру. 
Мія: всеодно.
— ви жили в мене чотири тижні, — нагадала дівчині я.
Мія: не в тебе. Бо будинок Дмитра.
— у нас все спільне. 
Цей місяць був для мене важким. Ці двоє виносили мені мозок. А чоловік мій, говорив «може не будете квартиру купляти». Я в перший день молилася,  щоб вони з'їхали чим по-швидше.  І це сталося. Влаштую вечірку. Грандіозну. Їх не запрошу. Хаха. Так, зла людина. Я знаю. 
Наступний день я провела з дівчатами. З Дмитром ми майже не пересікалися.  Нова квартира дівчат не була простою і не була шикарною.  Це не була королівська квартира. Все було в сучасному стилі. Не було дорогих люстр в стилі королівського палацу. 
Мені дуже сподобалась кухня. Вона була в сіро-чорних тонах.  Я навіть не помітила холодильника. Будь-яка людина не помітить,  він був замаскований в кухонній фурнітурі.   У вітальні ремонт був не до кінця завершений.
А коли зайшла в ванну кімнату, там було все біле. Ванна була вся в плитці з білого мармуру. Білосніжна. Сьогодні вони мені розказали, що купили будинок вже як 3 тижні тому. Я була здивована, що дуже швидко проходив ремонт. Звісно, найняли десять будівельників. І все пройшло швидко. 
— тут так прекрасно. Я закохана в цей будинок. 
Марта: навіть не думай.
— та що?
Мія:  тут нічого майже не готово. Вітальня не готова, балкон також. І наші кімнати теж. Але поклали підлогу. І стіни пофарбовані. А решту ми зможемо зробити самі.
— можна з вами пожити?
Марта: ні.
Оксана: вау, як прикольно. 
— О, ви прийшли.
Віка: Чому в інших кімнатах пусто? 
Мія: не встигли завершити ремонт. 
Віка: то ви ще будете  жити в Лілі?
Мія: Ні, вона нас вигнала. 
Оксана: я б скоріше подумала, що Дмитро.
Мія: О, ні зятьок наоборот дозволив нам цілу вічність жити в них. 
Оксана: Ліля нездала. 
— сама така. Подзвоню, гонщику, нехай забере мене від вас. 
Дмитро: Алло, 
— ти можеш,  мене забрати?
Дмитро: Звісно, все завершили?
— ні.
Дмитро: тоді чому тебе потрібно, так швидко забрати?
— вони мене ображають.
Мія: хто тебе там ображає? 
Дмитро: цікаво як? 
—  обзиваються.
Дмитро: Я обов'язково подзвоню їхнім батькам і скажу нехай проведуть лекцію,  що обзиватися не виховано. І дуже погано. 
— Дмитро, 
Дмитро: що? Ти,  як мала дитина.  Чекай, зараз приїду, — і завершив виклик. 
Мія: по її лиці видно, що Дмитро їде сюди нас бити.
— я вас сама можу побити, — не така я і вже беззахисна. 
Марта: ідіть книги з коробки розставте по полицям. 
Ми годину розставляли книги. Їх було багато. Хто їх всіх читає. Явно вони слугували для декору. Коли я це сказала, вони сказали, що я сама декор. Пройшло ще година, а Дмитра немає. І тут дзвінок у двері. Вгадайте, хто приїхав вірно —  Дмитро Віталійович. 
— ти гонщик чи черепаха, хоча ні. Равлик і то скоріше приїхав б. 
Дмитро: ти готова?  — роздратовано сказав Дмитро. Здається його образили мої слова.
— так,  поїхали. 
Краще б я цього не говорила. Бо назад ми їхали надто швидко.  Я не боялася швидкості, але він так ганяє кожного разу на тренуванні і скоріше. Звикай, Лілю.
Дмитро: Так, достатньо швидко? 
— вибач, 
Дмитро: за що? 
— за те, що сказала в дівчат. Але тебе дві години не було. 
Дмитро: сильна блискавка вдарила в дерево і воно впало на дорогу. І неможливо було виїхати на об'їзну дорогу. 
— ти обідився на ці слова? 
Дмитро: звісно. Це всеодно, що сказати тобі, що ти фіговий журналіст.
— я не це мала на увазі. Якби ти дійсно був таким в моїх очах, то не бачив б мене на своїх тренуваннях і матчах. 
Після цього ми не розмовляли. Я закрилася у нас у кімнаті. Лише ввечері спустилася у вітальню, бо почався новий сезон мого серіалу. Я бачила, що Дмитро готував. Але я вдала, що цього не помітила. 
Дмитро: Ти щось їла, сьогодні?  — він мене налякав.
— в мене чуть серце не зупинилося.
Дмитро: скільки живемо разом і ти не сказала, що в тебе проблеми з серцем. Їдемо до клініки. 
— що? Ні. Боже, ти налякав мене до чортиків і я образно сказала. І немає в мене ніяких хвороб. Здається.
Дмитро: Ти щось їла, сьогодні?
— ні, і я не хочу,  дякую. Тобі смачного.
Дмитро: Вставай, 
— ні, в мене серіал.
Дмитро: серіал почекає. 
— ні, в тебе на першому місці перегони, а в мене серіал.
Дмитро: Ніщо не може бути важливішим за твоє здоров'я..
— може. Я цей сезон чекала 4 роки. Так, що заткнись і я його додивлюсь, а потім повечеряю на самоті. 
Я подумала на хвилину, що він заспокоївся, бо промовчав. Але ні. Він продумував свій план, як затягти мене на кухню. 
І знаєте, що він зробив? Використаю фразу Вероніки. Тут вона краще підходить. Перекинув мене через плече і поніс, як мішок з бульбою. 
— Дмитро, ти можеш мене поставити на місце, а не нести, як мішок з бульбою.
Дмитро: Лілюсику, ти легша за мішок з бульбою.
— дорогий чоловіче мій, я звісно тобі дуже вдячна, але будь ласка постав мене на підлогу, — нарешті він посадив мене на стілець і поставив на стіл тарілку з їжею.
Дмитро: їж. 
— не наказуй!
Дмитро: Лілю! 
— що ти за людина така? Чим я заслужила тебе? Боже, моєму колишньому було байдуже,  де я і з ким. Хоча він дуже сильно переживав, щоб я не зраджувала йому. Він боїться бути зрадженим. Але зрадили лише мене. 
Дмитро: я тобі обіцяю, що не покину, тебе. 
— обіцяєш? 
Дмитро: обіцяю. А зараз ти їж, а потім ми подивимося твій серіал.
— ти найкращий, — я поцілувала його в щоку.
Дмитро: Ммм, не туди.
— думаю, те саме місце. 
На наступний ранок ми прокинулися обіймаючись моя нога була закинута на живіт Дмитра, його рука слугувала мені подушкою. А спали ми на дивані. Мені, здається,  що я першою поринула в сон. 
Дмитро: Добрий ранок, 
— Добрий.
Дмитро: мені інколи здається, що ти цією ногою копнеш уві сні мене в голову.
— з великою ймовірністю, це може відбутися. — тут вхідні двері відкрилися. З'явилися... Вгадайте, хто? Правильно, мої подруги. Я відчула якесь дежавю. Згадуючи, як вони увірвалися в цей дім в нашу першу шлюбну ніч.
Мія: ми тут хвилюємося думаємо, що вони розлучаються, а вони в обнімку на дивані сплять.
— Що сталося? 
Софія: сталося.
Оксана: Твій колишній наречений.
Віка: його по телевізору показують.
Мія:  і говорить він не дуже приємні речі. Про тебе, Лілю.
Я схопила зі столика, який стояв біля дивану планшет і ввімкнула новини. 
Ведуча: твоя колишня дівчина, Ліля. Зараз одружена з гонщиком, вірно?
Віталік: звісно. Скажу, чесно вона не така біла і пухнаста. Вона зраджувала мені з ним, коли ми ще зустрічалися. А здогадувався, але вона говорила, мені, що це брехня, вигадка. Що вона любить лише мене. 
Я виключила це. Він так брехав. Я б могла розплакатися, адже моя репутація постраждала. Але ні. Я відчувала до нього ненависть.  Він не заслужив моїх сліз. Щоб я плакала через його слова. Він навіть не заслуговує, щоб його вбити. І я знала, що я з ним зроблю.
Дмитро: що мені зробити? Скажи мені.
— замов будь ласка білі лілії. Адресу куди відправити я тобі надішлю. І записку. В ній я хочу, щоб був така фраза «Лілії, для брехуна, маніпулятора та зрадника». 
Дмитро: ти впевнена у цьому?
— так. А зараз мені потрібно збиратися на роботу.