Частина 17

Нас викрали. Як так сталося? Мафія повернулася? Вона нас не покидала. 
Я прийшла до тями скоріше ніж Марта. Може вона померла. Я почала дивно дивитися на неї. Я ж зв'язана не могла рухатися. Поки дивилася то побачила, що ми в якомусь підвалі. Фу... сирість і дуже холодно бррр ... Ми як виберемося я точно зляжу з температурою.

Потім почала дивитися на Марту точно померла. Все похорони, парастас, поминки. Файна дівчина була людина, трохи кричить на нас всіх, але ми любимо її. Я повинна їй влаштувати найкращі поминки.

Марта: ти чого так на мене дивишся? Встигла поховати мене вже? — вона не померла. Це вже добре.  Думки читає,  чи що ? Як чоловічок. 
— ні, ти що. Просто ти так, довго спала. А і до речі в тебе є телефон? — запитала я.
Марта: звідки? Ці буйвули забрали його в мене, як і в тебе.
— я думала, хоч в тебе є. Ти в нас тоже з цих.
Марта: З цих? Лілю,  заради бога мовчи бо залишу тебе тут, — ой. Можливо вона і говорить, що залишить, але цього дівчина ніколи не зробить. Вона все зробить, щоб нас врятувати навіть, якщо це вартує її життя, —  добре, що сумку ношу з собою. Ці ідіоти навіть не подумали її у мене забрати.
Вона дістає з сумки якусь сім-карту. Бере запихає його в годинник. Що за інновації.? 
— що ти робиш?
Марта: пишу смс Мазхару, він всім нашим повідомить, — Цей чоловік був теж в мафії. Ми завжди зверталися до нього за допомогою і він виручав. Добре, що є такі колєги. 
— я дивуюсь тобі. Я вони нас не вб'ють? — запитала я. Мені зараз не було страшно, але уявляючи, що це останні години мого життя я почала думати про те, що я зробила і не зробила.
Марта: не знаю. Можливо,  де ці мозгоправи? — дівчина сказала,  це питання і прийшли наші викрадачі.
— ви нас викрали і це стаття! — стверджувала я.
- прийшли вже до тями? — сказав один з наших викрадачів.
Марта: як бачиш,  ідіоте! — вона не може без буркотіння.
- закрийся.— Він копнув її .
Марта: ти будеш покараний всіма,  які є на цьому світі тортурами.  Я тобі,  це обіцяю. Мене не звати Марта, якщо я цього не зроблю.

Цей телепень вийшов. І страх охопив мене. Чомусь стало страшно. Якщо до цього часу було деяке хвилювання, то зараз мене охопив сильний страх.

Марта: нам потрібно втекти, — різко сказала дівчина.
Ще краще.  Тепер стало страшніше. І страх захопив мене повністю. Мені було страшно і адреналін в моїй крові посилився. Я боюся відключитися, коли в мене великий стрес, я знепритомнію. Лікарі кажуть, що це реакція мого організму на стрес. Я вже не впадала у цей сон два роки і це чудово. 
— ти впевнена?? — сказала я, бо знала, що можу відключитися.
Марта: ніж нас тут знайдуть ми вже будем мертві. 
— окей, я з тобою, 
Марта: не бійся, все пройде дуже швидко.
— та і я не боюся
Марта: так,  я повірила. Ти боїшся заснути, як з тобою буває, коли ти нервуєш, тому все буде добре. Я з тобою. 
— Дякую тобі.
Марта: за що ? 
— за все! Що ми робити будем ми ж зв'язані, —  і коли вона підвелась то мотузка впала.
— як так? Якщо я встану теж, так буде?
Марта: звичайно, що ні.  Давай  розв'яжу. Це тобі не магія, — дівчина присіла і розв'язала мені руки, а ноги я сама розв'язали.                    — Чому тобі ноги не зв'язали?
Марта: вони прив'язали їх до труби.
— зрозуміло. Так,  ти мене розв'язала, що далі?
Марта: далі вибити ці двері, а ну відійди.
— а можна я? — ну а що ? В цьому житті потрібно спробувати все. Живемо один раз.
Марта: ти ? — здивовано запитала дівчина.
— так.
Марта: ні.
— а чому?  я хочу тоже.
Марта: я сказала  ні, означає ні. Ще покалічишся. Мені це не потрібно. Ще від твого Дімасіка получу. Ні, ні. Плечем не підійде багато шуму буде. Я вибиваю з ноги і ми біжимо. Окей? 
— що?  ні, ні, ні,  я не зможу бігти швидко .
Марта: доведеться.— вона просто поставила мене перед фактом. Дівчина вибила двері ударом ноги скільки в ній сили. Я знала, що вона сильна духом, але фізично ні.
— а як так сталося?
Марта: цеглу треба було носити, коли була мала. Менше слів, більше дій.
Як тільки ми вийшли за вибиті двері, то почали бігти. Бігли, бігли і ще раз бігли і знову бігли. В мене вже сил не було. І коли я хотіла це сказати тоді дівчина зупинилась. І під'їхала машина темна така це був Volkswagen Passat  чорний. 
— Volkswagen das Auto, 
Марта: сідай.
— і коли встигла?
Марта: Так, це не я,  це все Мазхар. 
— коли приїдемо, то розцілую цього чоловіка.
Марта: дивись, би твій чоловік не вбив Мазхара скоріше,  ніж я.  Я хочу спати, тому на добраніч. Нам їхати ще двадцять чотири години.
— де вони нас завезли? Але машина не могла,  так швидко приїхати. Коли ти надіслала повідомлення пройшло ж максимум три години.
Марта: у Мазхара люди є всюди, Лілю.
— звісно, я забула. На добраніч.
Я заснула,  а коли вже прокинулася то ми ще їхали і надворі світало. Це прекрасний момент. Хотілося, ще раз його прожити разом з Дімасіком. Коли я згадала чоловічка, то зрозуміла що сумую за ним сильно.  Хочеться обійняти хлопця. Вдихати його такий рідний аромат.

— скільки нам ще їхати?
—  Приблизно 12 годин, — сказав водій.
— я спала 12 годин?
—  Ні. 5 годин. Я трішки скоротив шлях, — водій уважно дивився на дорогу. 
— було б добре, якщо не трішки. Можна одне питання?
—  Звісно.
— який сьогодні день?
—  Неділя,
— що? Нас ж викрали у четвер. 
Марта: нас вирубали і ми проспали чотири дні. Добре, що не померли.
— ми були в комі?
— Ні я не думаю, просто ви виспалися за все життя, — намагався пожартувати хлопець.
— дуже смішний жарт, що мені не смішно.
Марта: як тебе звати? — Вона, шо вирішила завести нові знайомства?
—  Дмитро, — відповів хлопець.
Може запитати, чи часом він не мій чоловік? Так, Лілю запитай і він подумає, що ти божевільна. Ну,  а що ти ще цього у людей не питала. 
— ви часом не мій чоловік, просто його теж звати Дмитро, хоча у вас голоси різні.