Глава 2

Повернувшись до гуртожитку, Мирослава зачинила за собою двері кімнати й важко зітхнула.

День виявився настільки дивним, що досі не вкладався в голові.

Ростислав назвав її своєю дівчиною.

Його батьки запросили її на обід.

А тепер їм ще потрібно вигадати історію своїх «стосунків».

Не встигла Мирослава навіть покласти сумку на ліжко, як двері кімнати відчинилися.

До кімнати зайшли її сусідки — Віка й Поліна.

— Миросю, куди ти поділася після пар? — запитала Віка.

Мирослава мовчки подивилася на дівчат.

— Сідайте. Мені є що вам розповісти.

Дівчата переглянулися й сіли на свої ліжка.

— Учора, коли я поверталася до гуртожитку, на мене напали хулігани.

— Що?! — одночасно вигукнули Віка й Поліна.

— На щастя, саме тоді поруч опинився Ростислав Руденко. Він мене захистив.

Віка здивовано округлила очі.

— Ростислав Руденко? Це брат Маргарити?

— Так.

— Нічого собі... — лише й змогла вимовити Віка.

Поліна уважно подивилася на Мирославу.

— І що було далі?

— Перед тим як піти, він сказав, щоб сьогодні я прийшла до нього додому.

— І ти справді пішла? — недовірливо перепитала Віка.

— Пішла. Якщо чесно, мені було страшно. Але ще страшніше було не прийти.

— Ну й як усе минуло?

— Зовсім не так, як я очікувала. Мене зустріла Маргарита. Ми поговорили, потім пили чай. Ростислав навіть допоміг мені розібратися з кількома темами з філософії.

Поліна задумливо похитала головою.

— Не схоже на те, що про нього розповідають.

— От і я так подумала.

Віка уважно подивилася на Мирославу.

— Але ж це ще не все?

Мирослава важко зітхнула.

— Ні... Потім повернулися його батьки.

— І?

— Ростислав раптом обійняв мене за плечі й сказав, що я його дівчина.

У кімнаті запала тиша.

— Він... що зробив? — першою отямилася Поліна.

— Саме так, як ти почула.

Віка прикрила долонею рота.

— Миросю, ти зараз серйозно?

— На жаль.

— І вони повірили? — запитала Поліна.

— Повірили. Ще й запросили мене завтра на обід.

Поліна тихо присвиснула.

— Оце так...

Віка похитала головою й усміхнулася.

— Миросю, це вже схоже не на звичайний день, а на сюжет роману.

У цей момент телефон Мирослави коротко завібрував.

Вона дістала його з кишені й глянула на екран.

Ростислав: Ти вже в гуртожитку?

— Це він? — одразу запитала Віка.

Мирослава кивнула.

— Так.

Поліна усміхнулася.

— Відповідай. Завтра ж вам ще треба придумати правдоподібну історію знайомства.

Мирослава глибоко вдихнула й відкрила чат із Ростиславом.

Мирослава швидко набрала відповідь.
Мирослава: Так. Щойно повернулася.
Повідомлення було прочитане майже миттєво.
Ростислав: Добре. Треба домовитися, що завтра казатимемо батькам.
Мирослава: Ти сам у все це мене втягнув.
За кілька секунд прийшла відповідь.
Ростислав: Не сперечаюся. Тому й допомагатиму.
Мирослава ледь усміхнулася.
Мирослава: З чого почнемо?
Ростислав: Із найпростішого. Нам треба вирішити, де ми познайомилися.
Мирослава кілька секунд дивилася на екран.
Здавалося, вигадати історію набагато важче, ніж вона думала.

Попереду їх чекав дуже непростий обід.

Мирослава:
Добре. Де, за твоєю версією, ми познайомилися?

Ростислав:
Тільки не в університеті.

Мирослава:
Чому?

Ростислав:
Бо мама одразу запитає, чому Маргарита про тебе нічого не знала.

Мирослава задумалася.

Мирослава:
Теж правда.

Ростислав:
Можемо сказати, що познайомилися в кав'ярні неподалік університету.

Мирослава:
І хто першим заговорив?

Після кількасекундної паузи прийшла відповідь.

Ростислав:
Я.

Мирослава мимоволі усміхнулася.

Мирослава:
Самовпевнено.

Ростислав:
Зате правдоподібно. Ти ж навряд чи сама підійшла б до незнайомого хлопця.

Вона неохоче усміхнулася ще ширше.

Мирослава:
Мабуть, ні.

Ростислав:
От бачиш.

Мирослава:
І що ти мені сказав?

Ростислав:
Запропонував допомогти з конспектами. Ти сиділа над філософією й виглядала так, ніби хотіла посваритися з підручником.

Мирослава тихо засміялася.

— Що там? — одразу поцікавилася Віка.

— Та він уже й наше знайомство вигадав.

Поліна усміхнулася.

— Ну, принаймні фантазія в нього працює.

Мирослава знову опустила погляд на телефон.

Мирослава:
Добре. А скільки часу ми вже разом?

Ростислав:
Приблизно місяць.

Мирослава:
Чому не сказав батькам раніше?

Ростислав:
Бо хотів переконатися, що в нас усе серйозно.

Мирослава кілька секунд мовчала.

Мирослава:
Це звучить переконливо.

Ростислав:
Тоді домовилися. Завтра головне — не заплутатися.

Мирослава заблокувала телефон і поклала його на ліжко.

— Ну що? — нетерпляче запитала Віка.

— Схоже, легенда у нас уже є.

— А завтра перевіримо, наскільки ви хороші актори, — засміялася Поліна.