Глава 1

Мирослава зупинилася перед високими кованими воротами й міцніше стиснула ремінець сумки.

Серце билося так голосно, що, здавалося, його було чути навіть надворі.

Може, піти?

Ні.

Учора вона вже бачила, на що здатний Ростислав Руденко. Коли місцеві хулігани оточили її, саме він змусив їх утекти. А перед тим, як піти, коротко сказав:

— Завтра о дванадцятій приходь до мене.

Відмовитися Мирослава не наважилася. Про Руденків у місті говорили різне, і перевіряти, що буде, якщо не виконати прохання Ростислава, їй зовсім не хотілося.

Вона глибоко вдихнула й постукала.

За хвилину хвіртка відчинилася, і на порозі з'явився охоронець.

— Ви до кого?

— Мене запросив Ростислав Руденко.

Чоловік уважно подивився на неї.

— Зараз уточню. Зачекайте, будь ласка.

Він зачинив хвіртку, а Мирослава залишилася чекати.

Невдовзі на подвір'я вийшла молода дівчина.

Маргарита.

Мирослава одразу впізнала її. Вони навчалися в одній групі на економічному факультеті, хоча близько ніколи не спілкувалися.

Охоронець щось тихо пояснив Маргариті.

Та здивовано подивилася на Мирославу, а потім кивнула.

— Заходь.

Мирослава переступила поріг.

Щойно вони відійшли від воріт так, щоб охоронець уже не міг їх почути, Маргарита зупинилася.

— Мирославо... Що ти тут робиш?

У її голосі звучало щире здивування.

Мирослава нерішуче зітхнула.

— Учора на мене напали хулігани.

Маргарита насторожилася.

— Що?

— Ростислав випадково опинився поруч. Він захистив мене... А потім сказав сьогодні прийти до нього.

Маргарита кілька секунд мовчала, обдумуючи почуте.

— Тепер зрозуміло.

Мирослава опустила очі.

— Якщо чесно, мені трохи страшно.

Маргарита ледь усміхнулася.

— Не хвилюйся. Зараз ми підемо до Ростика разом.

Вона впевнено рушила до будинку.

— Я буду поруч.

Мирослава відчула, як напруга трохи відступила.

Принаймні тепер їй не доведеться залишатися з Ростиславом сам на сам.

Вони піднялися на другий поверх і зупинилися біля дверей.

Маргарита постукала.

— Брате, до тебе гостя.

— Заходьте.

Дівчата зайшли до просторої кімнати.

Ростислав сидів за письмовим столом, але, побачивши Мирославу, одразу відклав книжку.

— Привіт. Ти все ж прийшла.

— Добрий день, — тихо відповіла вона.

— Проходьте, сідайте.

Утрьох вони сіли за круглий столик біля вікна.

— Олено, принеси, будь ласка, чай і щось до чаю, — звернулася Маргарита до покоївки.

— Зараз, пані Маргарито.

За кілька хвилин на столі вже стояли запашний чайник, чашки та тарілки з домашнім печивом, пирогом і булочками.

Мирослава обережно зробила ковток.

Чай був ароматний і приємно зігрівав. Домашня випічка виявилася напрочуд смачною.

— Як у тебе справи, Миро? — запитала Маргарита.

— Готуюся до іспитів. Але не всі теми можу зрозуміти.

— Які саме?

— Деякі теми з філософії.

Маргарита усміхнулася.

— Якщо чесно, мені вони теж нелегко даються.

Ростислав, який мовчки слухав їхню розмову, поставив чашку на блюдце.

— Покажи конспект.

Мирослава здивовано подивилася на нього.

— Навіщо?

— Спробую пояснити.

— Ти розбираєшся у філософії?

— Ми проходили її на молодших курсах. Думаю, зможу допомогти.

Мирослава дістала із сумки конспект і простягнула йому.

Ростислав швидко переглянув кілька сторінок і кивнув.

— Це не так складно, як здається. Давай я тобі поясню.

Після чаювання Ростислав поставив чашку на блюдце й перевів погляд на сестру.

— Рито, вийди, будь ласка. Нам із Мирославою треба поговорити.

Маргарита одразу насторожилася.

— Тільки не ображай її.

— Не ображу.

— Точно?

Ростислав усміхнувся.

— Обіцяю.

Маргарита ще кілька секунд недовірливо дивилася на брата.

— Ну, дивися мені.

Вона підморгнула Мирославі й вийшла, тихо зачинивши двері.

У кімнаті запанувала тиша.

Мирослава опустила погляд на чашку, не знаючи, чого чекати.

— Ти прийшла, бо боялася не прийти? — спокійно запитав Ростислав.

Вона мовчки кивнула.

— Так.

— Настільки мене боїшся?

— Не лише тебе. Про вашу сім'ю різне говорять... Краще вас не злити.

Ростислав тихо видихнув.

— Якщо чесно... я сам не знаю, навіщо тоді це сказав.

— Що саме?

— Щоб ти прийшла сьогодні.

Мирослава здивовано підняла очі.

— Тоді навіщо запросив?

Він на мить замислився, а потім усміхнувся кутиками губ.

— Не знаю. Просто сказав.

Мирослава не знайшла, що відповісти.

Ростислав підвівся.

— Ходімо. Я тебе проведу.

Вони вийшли з кімнати й попрямували до сходів.

До виходу залишалося лише кілька кроків, коли вхідні двері відчинилися.

До будинку повернулися батьки Ростислава й Маргарити — Роман і Надія Руденки.

— Добрий день, — чемно привіталася Мирослава.

Роман привітно кивнув, а Надія уважно подивилася на незнайому дівчину.

— Добрий день. А ти хто така?

Ростислав помітно напружився.

— Мамо, це...

— І що вона робить у нашому домі? — поцікавилася Надія.

Мирослава розгубилася.

Вона вже хотіла пояснити, але Ростислав раптом обійняв її за плечі.

— Це Мирослава... моя дівчина.

Запала тиша.

Мирослава завмерла.

«Що він щойно сказав?..»

Роман широко посміхнувся.

— Нарешті!

Надія схвально кивнула.

— Я вже почала хвилюватися, що цього дня не дочекаюся.

— Мамо...

— Не перебивай.

Роман підійшов ближче до Мирослави.

— Будемо раді бачити тебе завтра в нас на обіді. Приходь о першій годині.

Мирослава розгублено подивилася на Ростислава.

Той майже непомітно кивнув.

— Добре... — тихо відповіла вона.

— От і домовилися, — усміхнувся Роман.

За кілька хвилин Ростислав і Мирослава вже стояли біля воріт.