Розділ 8 (Ранок)

   На ранок дівчина прокинулась з температурою, і весь день пролежала на ліжку. Вона погано себе почувала, сил взагалі не вистачало, подруга сиділа поруч, допомагала, чим тільки могла. Віола чекала дзвінка від Дмитра, їй здавалося, що хлопець зателефонує дівчині, адже вона вірила, що Адель йому подобається, навіть якщо він заперечує цей факт, його очі говорять за нього самі.

   День проходив дуже довго, Віола весь день просиділа на ліжку біля подруги, телефон вона не відпускала з рук. Було дуже нудно, і подруга вирішила, все ж залишити Адель і піти погуляти, але на її здивування Адель, також захотіла вийти погуляти. Дівчата одягнули свої однакові рожеві літні сукні, вирівняли волосся і побігли на пляж. На вулиці уже був вечір, горіли ліхтарі, грала приємна музика та інколи зустрічалися закохані молоді люди.

***

- Адель, як ти себе почуваєш?

- Вже краще, дякую тобі за турботу, ти така любляча моя хороша.

- Ой та ти що, ти ж моя маленька дівчинка, як я можу не доглядати за тобою, впевнена ти за мною також будеш.

- Звісно буду – радісно відповіла Адель та обійняла подругу.

- Я… я хотіла тебе запитати про того Дмитра.

- Запитуй, сьогодні такий настрій, що все розповім.

- Даа, це добре. От скажи, це ж він да? Той чоловік зі сну?

- Так, мені здається це він.

- Чому здається?

- Тому що після того дня…ну… - Адель поглянула на землю, вона не знала, як правильно сформулювати свої думки.

- Що кажи, не тягни, мені ж цікаво.

- Ну ті самі були обійми, розумієш, ті що і уві сні, розумієш, навіть запах такий, і це все так дивно, що мені а ж страшно стає.

- Розумію-розумію. Та все добре, можливо це такий знак.

- Можливо. Стривай, мені телефонують – дівчина дістає свій телефон з маленької біленької сумочки і помічає доволі знайомий номер телефону 675 останні цифри - невже це він…

- Хто він?

- Поглянь 675 уві сні на ці цифри закінчувався його номер.

- Ого, не може бути.

- Так тихенько. Алло слухаю.

-  Привіт, як себе почуваєш, каштанка? – він назвав її як колись, декілька років тому.

- Все добре, а Ви хто?

- Дмитро, давай зустрінемось.

- Добре.

- Добре – ззаду почувся тихенький голос подруги – серйозно, добре, Адель.

- Так, Віола, тихенько.

- Гаразд, тоді виходь, я тебе чекаю біля дверей.

- Ой, а я не вдома.

- Я знаю, я біля готелю.

- Я не у готелі, я зараз на пляжі, біля магазинчику «koko»

- Поняв, зараз буду.

- Ну все подруга, я біжу, а ти веселись, якщо що дзвони.

- Добре, дякую тобі Віолочко.

- Стривай, а ти Сашку пам’ятаєш?

- З першого курсу?

- Да, дивись з цим Дімою так не поводься.

- Не зрозуміла.

- А ти пригадай, як ти йому відповідала.. о-о він так сильно був у тебе закоханий, а ти.. мені його шкода.

- Ну а що мені по твоєму робити, якщо він мені не подобається.

- Розумію, але з цим ти сама знаєш, що потрібно робити, все я біжу.

- Пока-пока.

   Віола побігла до готелю, а Адель стояла на місці та чекала свого майбутнього чоловіка, по крайній мірі, вона у себе у голові його так і називала. Тепле повітря наповнювало легкими ароматами свіжості, дівчина стояла біля магазинчика та дивилась на океан, їй хотілось підійти ближче, але вона не наважувалась покидати своє місце, адже Діма ось-ось має прийти. І ось нарешті він прийшов, елегантний та мужній у білій сорочці та світлих брюках. Діма дивився на дівчину, у його голові згадувались всі ті слова Віоли про минуле Адель. Тому ні слова не кажучи, Дмитро взяв за руку Адель та повів до океану, вона у відповідь просто пішла за ним.

   Вони йшли вздовж берега, їхні пальці переплелися, ніби боячись розлучитись. Вони мовчали, але їхні погляди говорили голосніше за будь-які слова. Відблиски ліхтариків танцювали на хвилях, надаючи всьому навколо казкового, трепетного відтінку.

   Присівши на теплий пісок, вони мовчки розглядали зорі на чорному небі. Адель непомітно підсунулась ближче, відчуваючи тепло його тіла. Діма посміхнувся та обережно обійняв її, ніби боячись злякати. Вони сиділи так затамувавши подих, відчуваючи лише биття своїх сердець. Жодному з них не хотілося порушувати цю ідилію, а навпаки хотілося сидіти так вічність один біля одного. Вони обоє прекрасно розуміли, що неабияк закохані, але все рівно боялися озвучити свої почуття, ніби ті самі підлітки, які бояться зізнатися у своїх почуття, остерігаючись розчарувань. Але Адель та Дмитро знали – їхні серця вже давно належали одне одному.

   Навколо панувала місячна ніч, свіже повітря, все таке неймовірне, ніби уві сні. Мабуть Дмитру також все це здалося сном, адже він обережно повернув Адель до себе, заглядаючи їй в очі. Обоє завмерли на мить, ніби боялися порушити цю магічну мить. Серця калатали так голосно, що, здавалось, чути їх було навіть крізь шум прибою. І ось нарешті Дмитро ледь помітно провів пальцями по її щоці, а потім обережно притягнув дівчину ближче. Їхні губи зустрілися в ніжному, трепетному поцілунку. Весь світ навколо ніби завмер, залишаючи їх наодинці з цим чарівним моментом. Вони ніби злилися в єдине ціле, відчуваючи тепло та ласку одне одного.

   Коли вони нарешті відірвались одне від одного, їхні очі сяяли щастям. Всього лише поцілунок, але він дав зрозуміти Дмитру, що вона та сама.

   Взявшись за руки, вони повільно пішли вздовж берега, насолоджуючись цією неймовірною ніччю.

***

- Діма…чому ти тут? – зненацька запитала Адель, що і розсмішило хлопця.

- Аха-ха-ха. Ой вибач, хотів тебе побачити.

- Приємно, але я маю на увазі, чому приїхав сюди.

- Не слідкував за тобою, це просто спів падіння таке.

- Зрозуміла.

- Думала, я слідкував?

- Ні ти що, просто дивно було тебе і тут побачити. Ладно я піду у номер, Віола вже мабуть переживає.

- Це вона телефонує?