Розділ 4 (До речі, мені такий сон снився)

   Адель з Віолою  дуже добре дружили. Хоча з самого дитинства вони не були разом, вітчим був братом батька Віоли, тому іноді дівчата жили разом, вони були як сестрички, хоча з різного міста. Батько Віоли Ігор, мав будинок у місці де жила Адель, тому на канікули дівчатка завжди їздили до Адель. Бабуся Віоли жила у будиночку, і була дуже рада бачити свою онучку. Віола залишалась у бабусі, там у неї була особиста кімната та багато своїх дитячих речей. Бабуся була дуже дбайливою, вислуховувала онучку, підтримувала її та завжди знала, що і коли потрібно сказати. Віола обожнювала її, та іноді називала бабусю своєю дорослою подружкою.

   Подруги сиділи у кімнаті Адель та розмовляли про всяке цікавеньке, а особливо про свої сни. Вони полюбляли про них говорити.

- Віола, до речі, мені на днях снився дивний сон.

- Який? Давай розказуй, твої сни ніби історії, які не можна ще раз переглянути.

- Слухай, для початку це я ішла по дорозі, а навпроти мене ішов хлопець.. Моя мама попросила мене купили їй щось смачненьке, я з радістю побігла у магазин. Відверто кажучи я і сама дуже хотіла поїсти зефіру у шоколаді. Дорогою я зустріла свого друга, але він був не таким як завжди, почав до мене чіплятися, як батько у дитинстві. Від переляку я втекла від нього і напроти мене ішов чоловік, він був якимось рідним, ніби ми вже сто років знайомі. Його ніжний рідний погляд, його очі були темними, як ніч, а також чіткі чорні брови, пухленькі рожеві губи, коротка борідка, вона була не чорною, а темно коричневою, але це все рівно додавало якоїсь ізюминки у його зовнішність, волосся було короткувате темне чолочка лежала на бік. Я побачивши його відразу підбігла та обійняла, а він мене взаємно. Ці обійми були неймовірними, його тепле грубе тіло, і моє холодне та струнке. Він обіймав міцно, ніби не хотів мене відпускати, ніби ми вічність не бачили і сумували один за одним. А потім він поглянув на мене, своїм рідним поглядом... І як на зло у цей момент будильник перебив мій сон. Після цього сну я все рівно його відчувала, ніби знала його, але не пам’ятала, це було доволі дивне відчуття. Декілька днів він не виходив з моєї голови, але нажаль я не змогла детально його запам’ятати, не могла відобразити його у себе у голові, все ніби знову стерлось. Тільки елементами пам’ятаю.

- Ось це так да Адель! Якщо я не помиляюсь, він тобі уже снився декілька раз.

- Та ніби, ні, я б запам’ятала.

- Ага запам’ятала, після цих снів ти часто сумувала, а потім бралася всією головою за пари. Тому забувала його швидко.

- Можливо… він був таким рідким.. – у цей момент я згадали ті сни, але також тільки кусочками.

- Так, це звісно добре, але давай тепер до мене побігли, твої речі ми зібрали, а мої?

- Ні, ну то біжімо, марафон номер два.

   Дівчатка як завжди, на старт і побігли, вони часто бігали разом, для них це було як традиція, іноді вони могли бігати декілька годин, по лісі, по полю. На фоні грала музика, у руках пляшка, а з боку рідна людина, все що потрібно для щастя.

   Вони не могли бігати мовчки, тому завжди розмовляли, тем для розмов у них було багато, хоч вони і були різними. Адель усю свою увагу навчанню, а Віола всю свою увагу приділяла собі, для неї було важливо завжди виглядати на всі сто.

***

- Адель, поглянь! Він підходить під опис того чоловіка зі сну!

- Віола, я тебе прекрасно чую, не кричи.

- А ой точно, ще почує – дівчина зупинилась та схопила подругу за руку – це точно він.

- Та да почує, він трішечки схожий, але це не він. Тому не зупиняйся.

- Давай перевіримо Адель.

- Як Віола?

- Підійти до нього потрібно, і все.

- Ти що з глузду з’їхала. Підійти? Як це по твоєму має виглядати?

- А якщо і да, ну давай підійти і скажи що допомога потрібна.

- Яка допомога? Віола? – у середині душі дівчина хотіла підійти, але не перед подругою.

- Придумай Адель! Тобі 22 давай ти зможеш я у тебе вірю

- Ну ладно, я це зроблю тільки, щоб перевірити.

- Да да давай.

   Дівчина на ходу придумала причину по якій буде відволікати хлопця, він і дійсно був дуже схожим на того зі сну.

- Добрий день, вибачте що відволікаю, але чи не могли б ви нам допомогти? – спокійним голосом запитала Адель.

- Добрий день. Я ... Допомогти, гаразд – на його обличчі з’явилась ледь помітна посмішка.

- От і чудово! Ми з моєю подругою боїмось переходити вулицю, а там як ви знаєте центральна вулиця, машин багато – продовжила я, мені було так соромно, боїмось перейти вулицю, серйозно, навіщо я це сказала?

- Боїтесь? – він точно був здивований, по ньому це було помітно.

- Так – відповіла Віола, вона ледь стримувала сміх.

- Та невже, ви що хочете мене розсмішити?

- Ні-ні ви що, будь ласка допоможіть, ми так усіх просимо – я говорила, ці слова з такою жалістю, і це спрацювало.

- Гаразд я допоможу пішли, тільки швиденько – ось він і погодився.

- Адель, я дещо дома забула, я швиденько, зачекайте мене біля вулиці.

- Добре  – він поглянув на мене – Адель значить.

- Так Адель, щось не так?

- Все добре, Діма, Дмитро для вас.

- Приємно познайомитись Дмитро.

- Взаємно Адель. Давайте я вас переведу через вулицю, а потім і вашу подругу.

- Добре, але можна взяти вас за руку?

- Так – він підійшов до мене та обійняв мене одною рукою, за плечі. Я мовчала, була не проти, хоча його поведінка мене здивувала, але як на диво, я не відсторонилась, він поглянув на мене, а я просто махнула головою. Помаленьку він перевів мене, а потім розсміявся, та і я також, було дуже смішно, від самої себе.

- Ой вибачте, я не втримався.

- Нічого - крізь сміх сказала я.

- Це ж все брехня так?

- Так, вибачте, просто потрібно було дещо перевірити.

- Що перевірити?

- Вас перевірити – з посмішкою на обличчі промовила я.

- Мене перевірити? – також з посмішкою відповів він.