Розділ 2 (Найжахливіший день і водначас здійснення мрії)

   Я народилась у доволі бідній сім’ї, батька я майже не бачила, відверто кажучи, він не був мені батьком, я його ненавиділа. Можливо це і дивно, але він все моє дитинство знущався надомною і мамою у тому числі, пиячив з рану до вечора і так кожного дня, я молилася, щоб мама його покинула. Але вона не хотіла псувати мені життя. Мама вважала, що яким би батько не був, він повинен бути з нами, адже без нього вона не змогла б. Але це тільки вона так думала, адже її самооцінка була дуже заниженою через нього. Кожного дня батько її принижував, а вона просто вислуховувала його, мабуть тому що по-справжньому кохала його.

   Сім’я не із кращих, тому я твердо вирішила стати кращою за них всіх, досягти своїх цілей і бути успішною молодою дівчиною. Для початку я хотіла позбутися свого батька, адже підростаючи я помічала, що його поведінка не правильна. Назвати її неправильною, це просто сказати, так я зазвичай говорили, своїм подругам, а так то вона була жахлива. Але про все детально я не хотіла розповідати, хоч іноді і мені цього дуже не вистачало. Просто сісти та виговорити все, що у середині, але я не могла, я всім не довіряла.

   Коли мені виповнилось 18 років я написала на нього заяву, на щастя її прийняли, і батькові виписали штраф. Я так надіялась, що його заберуть, для мене почути, що тільки штраф, це було ударом нижче поясу.

   Після мого вчинку батько ніби збожеволів, ненавидів мене, так сильно, що міг би і вбити, кожного вечора я боялась заснути, мене не відправили вчитись після школи. Він заборонив мені навчатись, мати друзів, на щастя мені вдавалося приховувати телефон від нього, але не довго. Я сиділа дома після одинадцятого класу,  як ув’язнена, я кожного вечора плакала, та молилась, це все що я могла робити, я вірила, що колись настане той час коли я буду жити щасливо, просто потрібно пережити цю каторгу. Але як же важко бути самій у такій ситуації, матуся моя люба звісно ж підтримувала мене, іноді захищала від батька, однак вона його не покидала, говорила, що їй страшно.  

   І ось нарешті мої молитви були почуті.

   Я вийшла на вулицю, на мені не було і живого місця, я дуже плакала, так як ніколи раніше... Тому що .. мій рідний батько домагався мене... Я відчувала себе такою приниженою, я ніколи не думала, що він спроможний на таке. Точніше я думала, але надіялась, що він не настільки жахливий.

   Того вечора моя мама поїхала до бабусі, я так хотіла поїхати з нею, але батько не дозволив. Увечері до нього прийшли друзі і вони почали пити, як і завжди, а мене заставляли готувати їм легкі страви. Через кілька годин вони вже нічого не розуміли, були дуже п’яні, щоб не бачити їх я сиділа у своїй кімнаті, але не зачинила двері... І у один момент мій батько увійшов у кімнату, та почав до мене чіплятися зі словами: «Ліда моя люба» я дуже здивувалась, адже ніякої Ліди я не знала, а коли він почав здирати з мене одяг, як божевільний. Він був великим, сильним, у молодості займався спортом, був тренером у тренажерному залі, там вони і зі слів мами, познайомились. Я виривалась з його обіймів, боялась його, дуже боялась, тому і вхопила щось у руку і ударила його, він впав, а я вибігла з будинку і бігла, тікала якомога швидше і дальше.

   Я бігла поки вистачало сили, але їх було дуже мало, я впала і більше не могла встати. Все було навколо темне, чи то він стану, чи можливо уже ніч, у той момент я не могла думати.. сльози текли як з відра, я задихалась від страху і болю. Все моє тіло боліло, адже батько кожного дня мене бив. Я ніяк не могла вирватись з дому, він завжди сидів, і ніби дивився за мною. Не відходив, телефону у мене не було, одного дня він його забрав, у мене було тільки одне питання: за що він так зі мною, хіба я цього заслужила?

   Я сиділи на землі, і водночас була рада, що нарешті вийшла з того пекла, на мені майже не було одягу, на вулиці була рання весна, холодно, я тремтіла від холоду, сльози не переставали текли, по моїх щоках. Ззаду до мене підійшов якийсь чоловік, його голос був приємний, він з кимось розмовляв по телефону, а коли побачив мене, то різко завершив розмову і присів поряд. Його темні очі так світились, а можливо то мені так здалося, у них була помітна та жалість, я дивилась на нього, і не могла щось сказати, а він не міг повірити, мабуть, що бачить таку картину перед собою. Через кілька хвилин він накинув на мене свій піджак, і сказав спокійним приємним голосом: не бійся я з тобою.

   Молодий чоловік відділів мене у теплий будинок, дав мені тепленького чаю, з імбирним печивом, той смак, це все, що я запам’ятала того вечора. Я кілька разів сиділа та думала, старалась пригадати, хоч як він виглядав, але у мене не виходило.

   Чоловік був не таким, як я, всю дорогу, щось розповідав, і у будинку також, мабуть такою поведінкою, хотів мене заспокоїти. Відверто кажучи, я його не слухала, однак коли він запитав мене: дівчинко, як ти?- я ошаленіла, він дивився мені прямо у вічі, його обличчя було водночас спокійним і приємним, з нотками серйозності.

- Я..яя.. дякую вам велике – після своїх насилу вимовлених слів, я розплакалась, а він підсів поряд та обійняв мене.

- Сонечко все буде добре, тільки скажи, хто цей покидьок? – його голос різко змінився, зі спокійного на серйозний, однак він всеодно був дуже приємним.

- Це .. це мій батько, я...я не думала що він настільки може бути жахливим.

- Все буде добре, чуєш, плач просто плач, додому ти не повернешся.

- Я можу зателефонувати, дайте будь ласка свій телефон.

- Так звичайно, ось тримай.

- Дякую вам – я швиденько почала набирати цифри.

- Кому хочеш зателефонувати?

- У міліцію...я не хочу щоб йому це зійшло з рук – мій голос став трішечки спокійнішим, але все ж було помітно мій страх та хвилювання.

- Зрозумів, давай я, ти не можеш спокійно розмовляти, я все владнаю.

- Добре – я довірилась йому, і у той же момент здивувалась, він був першим, кому я повірила, та відчувала безпеку.