Те, чого не чекали, сталося

24 лютого

Ми всі прокинулися вранці від звуку сирени. Переглядаючись з чоловіком здивовано-сонними поглядами, встаємо з ліжка. Там на нас уже чекають рідні, які теж прокинулися від звуку сирени. Дзвонять з роботи, з садочка  і говорять, що сьогодні лишаємося вдома. В нашій країні почалася війна… Вмикаємо телевізор і бачимо виступ президента про оголошення воєнного стану. В душі з’являється величезний тягар. Стараємось не впадати в паніку, та це вдається складно. Тіло хоче сховатися під ковдру, заснути і прокинутися, як ні в чому не бувало. Але це нажаль не можливо. Заспокоюю сина, який теж прокинувся рано, і не розуміє чому по телевізору не показують його улюблених мультиків. Йдемо снідати та збираємо тривожні валізки.

-Синку, йди пограйся в своїй кімнаті.- кажу після сніданку.

Син йде, а ми починаємо розмову, про те, що робити далі.  Чоловік із татом йдуть на вулицю, а ми з мамою та бабусею  вирішуємо, що ми поки залишимось у них, не поїдемо поки додому. В будинку місця всім вистачить.

Цілий день дивимося новини і жахаємося від того, що відбувається. Чоловіки повертаються ближче до вечора.

-Кохана ми з твоїм татом записалися до тероборони. Буде захищати наше містечко від цих орків.- каже мені чоловік з порога роздягаючись.

-А може не треба. Ти в армії навіть не був.- кажу йому гірку правду.

-Нічого, всьому можна навчитися, було б бажання.- каже чоловік обіймаючи мене.

-А про нас ти подумав? А якщо щось з тобою станеться? Як ми будемо без тебе?- питаю, обнімаючи у відповідь.

-Я не буду ховатися за твою спідницю. Так не був в армії. Але хто, якщо не я? Потрібно починати з себе.- каже чоловік, мені на вухо.

-Добре. Якщо ти так вирішив, то я підтримаю твоє рішення.- кажу цілуючи в губи.

Так минає перший  місяць незламної боротьби.  Чоловік і батько в теробороні, а ми з жінками готуємо смаколики, і приносимо їм на  зроблені  їми власноруч блокпости. На щастя ворог не дійшов до нашого містечка. Хоч і був за 80 км від нього.  А потім його і взагалі вигнали з нашої області. В країні почало оживати життя.

-Я хочу піти до ЗСУ.- ошелешив мене чоловік, коли ми лягали спати.

- Що? Кириле, Одна справа бути в теробороні на блокпості, а інша відправитися в гарячу точку.- стала відмовляти я чоловіка.

-Дарино, люба, я хочу допомогти  іншим хлопцям подолати це зло.  Не відмовляй мене. Я хочу, щоб син мною пишався, а не питав, що я зробив, щоб захистити свою країну.- сказав чоловік, а я шумно видихнула.

-Добре. Коли підеш?- спитала, приймаючи не минуче.

-Завтра.- сказав у відповідь.

Минув ще один місяць.

Я почула дзвінок і рушила до телефону.

-Алло. Кирило, привіт. Як ти? Чи все з тобою добре?- питаю, бо не чула його вже два тижні.

Їх роту відправили на навчання, а потім в гарячу точку, де майже не було змоги подзвонити.

-Привіт, кохана.  Все нормально. Живий та не ушкоджений. Як ви там? Як Тимур?- спитав так же схвильовано чоловік.

-У нас все добре.- кажу і загадково посміхаюсь, потираючи ще плаский живіт.-Коли повернешся, на тебе чекатиме сюрприз.- кажу всміхаючись.

-Сподіваюсь приємний? І так вистачає горя, крові та смертей.- каже чоловік, а в мене на очах з’являються сльози.

-Так, приємний. Але скажу при зустрічі. Коли тебе зможуть відпустити на декілька днів?- питаю схвильовано.

-Не зараз. Може через місяць. Сюрприз не зіпсується?- питає.

-Ні. Тільки кращим стане. – посміхаюся з сумом.- Ми тебе любимо з Тимуром і будемо чекати.- кажу і обнімаю в думках.

Потім ми ще декілька хвилин обговорюємо домашні справи і він відключається. Я виходжу на ганок, де пораються мої домашні. На вулиці вже майже весна і вони займаються прибиранням прибудинкової території.

-Хто там телефонував?- питає мама.

-Кирило дзвонив. Живий. Каже, що все добре.- кажу, сідаючи на лавку.

-Ти сказала йому про вагітність?- питає, заглядаючи в очі мама.

-Ні. Хочу зробити сюрприз. А де Тимур? Скажу, що тато просив міцно його обійняти і поцілувати.- питаю в мами.

-В саду. Зробили гойдалку з батьком, щоб відволікти від запитань, де його батько.- каже бабуся, яка опиняється поряд.

-Піду до них – прямую до саду.

На вулиці вже квітень, а ніби лютий. В душі холод. Жахи побаченого в телевізорі змушують боятися за себе, за сина, і за життя, яке вже зародилося. Ми так хотіли мати другу дитину. Але чомусь не виходило. А тут як  подарунок від Бога.  Чую сміх Тимура. Давно його було не чути. Особливо з тих пір як тато поїхав воювати. Нічого ми сильні, все подолаємо. Україна понад усе! Разом подолаємо все!...

Дорогі читачі діліться враженнями від моєї історії.  Можливо вона  не настільки позитивна як би хотілося, але мені дуже хотілося показати, що під час війни життя не закінчується. Потрібно боротися і жити далі. А також про те, що під Новий рік теж стаються дива. Мирного неба над головою