Подіїї, які відбувалися, ніби не зі мною.

22 Лютого 2022р.

-Алло, мамуль, ми завтра приїдемо з Кирилом.- говорила по телефону своїй мамі Олені Григорівні.

-Добре, доню. Ми будемо вас чекати. Не забудьте подарунок для бабусі. Все таки ювілей 80 років.- сказала мама мені в слухавку.

-Я вже купила подарунок. Це новенькі окуляри. Старі в неї ж розбилися.- сказала мамі сідаючи в автобус.

 - Вона у нас дуже любить читати книжки. Всю історію України перечитала. От і читаючи заснула в окулярах. А вони впали і розбилися – нагадала мені мама.

-Ну, так, я пам’ятаю, ти розповідала.- сказала я.

-Як там мій внучок?.- спитала мама.

-Кирило мав завести до садочка, а я поспішаю на роботу. Мені ж на 7.30.- сказала я дивлячись у вікно на дорогу.

-Так. Я пам’ятаю. Вчилась на кухаря,  а працюєш помічницею кухаря.- сказала мама з гіркотою в голосі.

-Так склалися обставини. Ти ж знаєш, що  я хочу відкрити свою пекарню, але потрібно назбирати грошей. Частина у нас уже є з Кирилом, але ще частину потрібно зібрати.- сказала я мамі, виходячи на своїй зупинці.

-Ой, доню, так і життя мине, а ти свого не досягнеш. Ось побачиш. Ще й на кордоні не спокійно. Може й війна почнеться скоро.- сказала мама.

-Ну, з чого ти взяла? Яка війна в 22 столітті? Зараз все вирішується дипломатично.- сказала я відганяючи страшне передчуття.

-Я телевізор дивлюсь. І бабуся історію не дарма читає каже, що скоро буде війна. – сказала мама.

-Менеше телевізора дивіться. Краще  чекайте завтра в гості. Приїдемо завтра. Мені дали два вихідні. І Кирило теж відпросився. Будете з внуком гратися, а не новини страшні слухати.- сказала я доходячи до будівлі, де працюю.

-Нехай  твої слова справдяться, а не мої доню.- сказала  мама сумно.

-Все, передзвоню пізніше.- сказала я вимикаючись.

-Бувай,- сказала мама.

****

Відпрацювавши не легкий день ми зустрілися з чоловіком увечері.

-Привіт.- поцілувала в губи.-Як справи на роботі?- спитала в чоловіка.

Ми з чоловіком одружені вже майже 7 років. Нашому синочку Дані 5 років. Мій чоловік водій маршрутного таксі.  Сьогодні його машина на ремонті, тому він зміг завести сина до садочку, а зазвичай ми мчимо швидше експреса, щоб усюди встигнути.

-Нормально. Але на душі якось не спокійно. Хлопці кажуть, що в країні «щось» буде.- сказав чоловік втомлено видихнувши і поцілувавши мене в губи.

-І ти туди ж! Не вигадуй! Я нічого такого не відчуваю. Не нагнітай. Готуємось до ювілею!- сказала я посміхнувшись та обнявши чоловіка.

-Час покаже, - сказав чоловік обійнявши мене у відповідь.

         Я досі любила його ніби ми щойно познайомилась. І не могла довго бути без нього. Він хотів їхати на заробітки за кордон, але я вмовила його  шукати роботу тут. Адже син ще маленький, і теж потребує тата. Та й жили ми нормально. На хліб з маслом вистачало, як кажуть і то добре. До нас підбіг наш син, і ми обійнявшись втрьох сиділи на дивані.

       Це я зараз розумію, що я була багатою, та щасливою, бо в мене все було, про що зараз я лише мрію.

****

23 лютого

-Ось ми вас і дочекалися.- сказала мама, зустрічаючи нас біля будинку.

Вона обійняла та поцілувала всіх нас та запросила до будинку.

-Де наша ювілярка?- спитала я, роздягаючись.

-Тут я.- моя бабуся, гордовито вийшла мені на зустріч.

-З ювілеєм, рідна.- обійняла стареньку та подарувала подарунок.

-Зі світом вас.- сказав  Кирило, обійнявши бабусю, та вручивши їй квіти.

-Дякую, дорогий зятю.- сказала бабуся, обійнявши зятя, і отримавши квіти.

-Зі святом, прабабусю.- сказав мій «дорослий» син, і вручив свій малюнок в подарунок.

-Дякую, мої рідні.  Я так вдячна вам за привітання. Прошу до столу. Ми з твоєю мамою старалися приготувати смакоту. Хтозна, коли ще зустрінемось всією родиною за столом.- сказала іменинниця.

-Ще багато разів. – сказала я і ми всі привітавшись з татом сіли за святковий стіл.

Ми говорили різні тости, згадували минуле, ділилися думками про майбутнє. Але атмосфера  все одно була якась не спокійна.  Вже й у мене на душі з’явився не спокій. Відмітивши свято ми лягли спати. Ще не знаючи, що завтра почнеться війна…

Шановні читачі запрошую вас у мою не величку новорічну історію. На жаль я не змогла оминути воєнний час. Бо навіть в такий час життя дарує нам несподівані новорічні подарунки.  Довгоочікувані.  Підтримуйте книгу, та підписуйтесь на автора, якщо ще цього не зробили. 

 Ваша Ірен Вастро.