Несподіваний гість

Весна

Хтось скрадливо постукав у шибку – легенько, наче гілка яблуні черкнула холодним спітнілим склом. Наче пташа прибилося невідь-звідки, тікаючи від дощу чи холоду, який мандрував назирці навіть тоді, коли ховало голову під тепле крило. Чи від приреченого безмежжя снігів, в яких можна загубитися…Здивовано, а може, й уперто, щоранку стукало мерзлякуватим дзьобом у шибу, за якою квітнули цикламени та герань, просилося в помешкання, у якому досі жила весна – принаймні, воно в це вірило - в такі миті ставало тепліше й не так сильно допікали лютневі морози. Іноді я насипала наполегливому гостю трохи зерна чи хлібних крихт, пташа їло залюбки, бо де ще знайде для себе таку щедру поживу, повсякчас заворожено зупиняло погляд на зелених паростках, відділених від нього тонкою смугою скла. Деколи мені здавалося, що навіть у найбільш люті морози, коли холод не шкодував ані птахів, ані звірів, ані людей, які стали мимовільними заручниками зими, пташаті снилися цикламени. І воно летіло до них навіть тоді, коли летіти було несила, коли помережані білими візерунками вікна відмежовували бідолаху від його мрії, а сніг товстим шаром лежав на підвіконні – підвіконні, де завжди знаходило для себе поживу. Того ранку хтось знову наполегливо постукав у вікно – визирнула й не побачила там нікого, бо крилатий гість зрідка тепер навідувався до мене, живучи своїм пташиним життям. Але впевнена: це він розбудив мене на світанку, коли сонячні промені ледь торкнулися землі. Розбудив, щоби подарувати красу весняного ранку, коли небо, забарвлене пурпуровою аквареллю, розплющує обважнілі повіки, коли срібло виграє на кришталевих колах прибережних ставків, а вітер бешкетливим малюком ховається в осокорах, коли розквітла гілка яблуні здатна промовляти до перехожих, ніби людина. Коли весна живе не лише на підвіконні, але й у кожному дереві, кожній травинці, кожному клаптику землі. Весна, яку вимріяло змерзле пташа, дивлячись на розквітлі за вікном цикламени