Несподіваний гість

Купа недопалків на столі та вежа немитого одноразового посуду біля розчиненої навстіж шафи з моторошним рядом голих вішаків. В червоній вологій плямі на світлому паркеті ледь відбивалось світло від затуленого фіранкою вікна, а навколо фестиваль  з пустих пляшок, скуйовдженого одягу і сміття. Недопитий алкоголь  токсично дихав  у простір кімнати з паперових склянок. А в центрі усього цього бедламу, скромно виглядаючи з-під столу, лежала нова чорна милиця.

Руслан з силою припідняв важкі повіки. Ох, як же болить голова! Цікаво, він ще живий чи вже той? Чоловік ворухнув руками, злегка припіднявся на ліктях, провів очима по кімнаті і знову впав на ліжко. Будь же все прокляте! Він досі живий!

Вчора була його прощальна вечірка. Вчора? Чи позавчора? Він геть втратив лік часу. І скільки вона тривала, зовсім не тямить. Може, день, може, два. Проте вона таки була! І весело ж було! А нароооду: і однокласники, і сусіди, і одногрупники, і куми, і знайомі, і незнайомці!  Заходь, веселись, забудь про час – Руслан пригощає!

А він справді пригощав. З якого дива такі щедроти? Так дав собі обіцянку: якщо виживе, скличе усіх, і хай запалюють на його честь. А він звик дотримувати дане слово. Тільки от потрібно було  корекцію невеличку зробити, що вечірка його прощальна, а не величальна, а він того не анонсував. Хоча їм все одно, що святкувати. Свято на халяву – завжди рейтингове свято.

Проте вечірка закінчилась, і … ха, він мусить вставати.

Руслан намацав під подушкою мобільний – той жадібно вимагав електричного заряду. Цікаво: зараз вечір чи ранок? І де усі? Чи є хто? Чоловік по-черзі викрикував імена друзів, приятелів, сусідів, коханок, у відповідь гула тиша. І той нічого кращого не вигадав, як пожбурити подушкою в силует вікна, захованого за цупкими шторами.

Ох, а голова ще дужче гуде! Шлунок пустий вимагає їжі, а сечовий – до вітру.

І нащо він собі таке пообіцяв?.. Трясця! Трясця! Він же так любив життя! І дня не міг прожити без гребеня хвилі: витягував макс на спідометрі, першим сходив на гірські вершини, стрибав з парашутом, першим перепливав Дністер, драйвером вивчав водні глибини. Дідько! Та він і не думав, що це коли-небудь закінчиться. Що хтось поставить жирну крапку його пригодам. І наче насміється над ним, бо разом з тим не зупинить його серця.

Руслан затулив долонями заросле щетиною обличчя і ще раз грубо вилаявся. Проте терпіти було несила, він одним рухом відкинув убік ковдру і йому в очі впало його каліцтво: кукса по коліно його лівої ноги.  

Чоловік знову грубо вилаявся, вдаряючи кулаками по беззахисній постелі. Його обличчя корчилось від невимовного жалю, і він не то завив, не то застогнав з відчаю, потім з ненавистю перекинув здорову ногу на підлогу, сів на ліжко і заплакав, мов дитина.

Однак терпець ось-ось мав увірватись, і чоловік, обшукавши рукою підлогу під ліжком, витяг перед очі ще одну милицю, її кінцем присунув ту, що намагалася сховатись під столом, і важко поніс власне тіло до вбиральні.

Дверний дзвінок несподівано заголосив над головою, коли Руслан серед мотлоху передпокою намагався знайти зарядний пристрій.

• О, друже, ти уже на ногах! – радісно скалився Влад, його товариш по цеху пригод. – Ой, вибач, я не…
• Та нічого, - перебив його Руслан. – Ласкаво просимо!
• Я буквально на п’ять хвилин, - враз посерйознішав гість. – Тут рахунки деякі треба покрити. Сам розумієш: все передбачити неможливо.
• Мови нема, - погодився господар. – Які проблеми? Оплачу.

Влад зайшов до оселі і занімів.

• О, брате, та тут ще й клінінгову потрібно замовляти!.. У мене є надійні знайомі.

Гість відшукав потрібний номер і здійснив дзвінок:

• Алло. На сьогодні є прибирання… Нуу, роботи є трохи… Завтра по обіді? Хм, ні, не терпить. Точно, ні, бо тут такеее… Гаразд, до дзвінка… У них графік, зараза, - звернувся він до Руслана, який нарешті дав їдло мобільній батареї. – Хіба що завтра не раніше 13. Гайда так: я тут трохи підкладу, а завтра…
• Не хвилюйся, - зупинив його Руслан, - я впораюсь.
• Нуу, дивись, - Влад подав в руки реквізити рахунків, бо покласти їх не було куди через рейвах , і рушив до вікна, щоб звільнити домівку від густого алкогольного штилю, - Та тут учадіти можна!

Червона лікерна пляма спробувала скинути його з наміченої цілі в нетрі кімнати, проте Влад втримався на ногах, натомість лайкою пом’янув усіх і все, відчинив кватирку і, вишурувавши підошви черевик об коробку від піци, яких тут зовсім не бракувало, покинув гостинну господу.

Руслан проглянув отримані папірці та прикріплені ззаду чеки: мамо рідна! Та тут можна було скликати ціле місто! Ось телефон поновить сили, і все оплатиться – боргувати Руслан не звик.

Нарешті екран смартфона ожив: була майже тринадцята.

Чоловік надибав у холодильнику рештки провізії, втамував апетит, після чого почав обхід по периметру власної квартири. Усе, що погано лежало чи являло якийсь непотріб, потрапляло в нутро великого чорного мішка.

За годину біля порогу стояло два таких велети і один напівповний.

Липка червона пляма зникла під його під його старою футболкою, що стала останнім трофеєм в найменшому із мішків.