Глава 3. Судний день

День, якого я боялася найбільше, настав. Судове засідання. Ранок почався із відчуття важкої хмари, що нависла наді мною. Навіть тепер, тримаючи в руках підтвердження своєї вагітності, я не відчувала радості. Лише тривога заполонила думки.

Я довго дивилася на себе у дзеркало, намагаючись приховати сліди безсонних ночей. «Тримайся, Сашо. Ніхто не має побачити, як тобі боляче», — переконувала я себе. Зібравши волосся в строгий пучок і вдягнувши стриману сукню, я намагалася виглядати впевненою. Але, здається, навіть макіяж не міг приховати мою виснаженість.

Зала суду була холодною й офіційною, але мої ноги ледве тримали мене, коли я зайшла всередину. Ігор уже був там. Він сидів із рівною спиною, спокійний і впевнений, як завжди. Поруч із ним — його коханка. Її округлий животик був помітний навіть у просторій сукні.

Моє серце стислося, але я змусила себе підійти й сісти на своє місце. Вона підняла голову, усміхнувшись так, ніби ми були старими знайомими.

— Ну як ти, Олександро? — запитала вона з іронічною ноткою в голосі. — Мабуть, нелегко втратити такого чоловіка, як Ігор.

Я стрималася, щоб не закотити очі.

— У кожного свої втрати, — відповіла я, дивлячись прямо їй у вічі. — Зрештою, ви тепер із ним будете разом. Що ж, вітаю із таким щастям.

Її обличчя трохи сіпнулося, але вона швидко відновила свою удавану впевненість.

— Дякую, я знаю, що мені пощастило.

Ігор мовчав, втупившись у телефон, ніби нас тут узагалі не було.

Судовий процес тривав недовго. Ми обоє підписали документи, які офіційно розривали наш шлюб. Я відчула, як невидимий ланцюг зірвався з моєї шиї. Вийшовши із зали, я зробила кілька глибоких вдихів. Тепер усе закінчено.

Але навіть тоді, коли я стояла під стінами суду, у грудях важко билося серце. Я боялася майбутнього, боялася залишитися самою з дитиною.

Мої кроки привели мене назад до аптеки. Я не знала, навіщо знову сюди прийшла. Чи то хотіла купити ще один тест, щоб остаточно переконатися, чи то шукала поради від когось, хто нічого про мене не знає.

— Ви вже були тут нещодавно, — привітала мене та сама фармацевтка. — Все гаразд?

Я глибоко вдихнула.

— Не зовсім. Тест показав... позитивний результат.

Вона усміхнулася.

— Вітаю. Хоча, судячи з вашого вигляду, це вас більше налякало, ніж порадувало.

— Я… не знаю, як із цим упоратися, — зізналася я, витираючи долонею пітний лоб.

— Все буде добре, — сказала вона. — Складно зараз, але згодом ви побачите, що це благословення.

Я вийшла з аптеки з новими вітамінами і відчуттям, ніби хтось обережно повернув мене на шлях віри. Тепер я знала, що більше не маю права на слабкість. Мені потрібно було зібрати себе докупи.

Того ж вечора я сиділа вдома, розглядаючи свій паспорт, у якому вже не було печатки про шлюб. Дивно, як один маленький штамп може змінити все. Тепер я була вільна, але разом із тим — абсолютно сама.

У голові зринув образ майбутнього малюка. Я поклала руку на живіт і вперше за довгі дні відчула себе трохи сильнішою. «Ми впораємося», — подумала я. І вперше за довгий час усередині мене зародилася маленька іскра надії.