11.

          Коли приїхала Марічка, я вже спала у своєму ліжку на самоті. Споглядала на ліжечко, що чекало на свого маленького жителя. Свят сказав що не став купувати постіль та балдахін, не знав які кольори обрати. Правильно зробив, не люблю оцю мішуру над дитиною, що тільки пиляку збирає. В комплекті до матрацика йшла біле простирадло, докуплю ще одне таке ж або молочного кольору. Буде якраз те, що треба. 
 
На ранок була купа запитань, особливо у мене до подруги. Де це вона пропадала половину ночі. Невже й справді пішла з кимось на побачення. Я Свята провадила одразу після фільму, хоч він і натякав на ночівлю та прикинувшись втомленою, провела до дверей. Йому ж не потрібно знати, що ще з годину переглядала дитячі речі. Все не можу уявити, яка ж вона буде. Схожою на мене, темноокою з темним волоссям чи рудим кучерявим янголом зі світлими, мов молодий ліс оченятами. 
 
— Це не було побачення. Ми вперше побачились. — подруга ще досі одягнута в піжаму, поставила перед нами дві чашки з фруктовим чаєм. 
 
— А хіба не так працює Тіндер? — здивувалася, я ніколи не користувалася додатком та все ж розмови серед знайомих велися. 
 
— Так. — вона закрила обличчя руками, а коли відкрила, я побачила як подруга почервоніла. — Він не пустив мене в «Монблан», а я хотіла качку і мусове тістечко. І тоді я сіла в машину. Йшов сніг. Я плакала. 
 
— Через качку? 
 
— Через усе. Ти ж знаєш, у мене не було ще нормальних стосунків. — не втримавшись, злізла зі стільця й обійняла подругу. — День Валентина, я сама, ще й цей… не пустив мене в ресторан. 
 
— І як вийшло, що ви провели найромантичніший вечір разом? 
 
— Він сів до мене в автівку, ми поїхали їсти дьонер. І Христю, Богом клянусь, то була найсмачніша їжа яку я куштувала. 
 
— Смачніше качки? — усміхнулась, присіла назад на барний стілець. 
 
— Смачніше. І я б ніколи в житті не скуштувала його, бо це невеличкий МАФ під мостом, де все… ну знаєш, як воно в таких місцях. 
 
— І що далі? — не вистачало лише попкорну, до романтичної історії, тому їла печиво. 
 
—  Нічого. Він пішов. — плечі дівчини опустилися, як і погляд, що втонув у червоному напої. 
 
— Як це? 
 
— Сказав «Сподіваюсь ти більше не плакатимеш під ресторанами» і вийшов з автівки. Я так просиділа ще певно хвилин з двадцять, ошелешена. 
 
— Він гарненький? — Марічка у мить почервоніла, заправила біле пасмо за вухо. 
 
— В нього такі очі. Знаєш, ніби зіниця ковтнула райдужну оболонку. Від цього чорного погляду танула мов морозиво на сонці, я це відчула ще в ресторані. 
 
— То чому не вийшла за ним? 
 
— І щоб я сказала? Він навіть не натякнув, що я йому сподобалась.  
 
Я мовчала, не знаю що можна порадити в такій ситуації. Чи сідав би хлопець до симпатичної дівчини просто так в автівку, пригощав вечерею, нехай це дьонер з МАФу під мостом. Тим паче, що Марічці сподобалось. А я взагалі в шокові, що вона погодилась скуштувати. Її вимоги до закладів завжди дуже високі, це не про вишуканість страв чи їх подача, хоча й не без цього. В першу чергу чистота, тоді рівень обслуговування, все інше другорядні речі. Але чому він просто пішов, не залишивши хоча б номер. 
 
— Ми підемо в той ресторан. 
 
— В який? — здивовано кліпала подруга, яка вже йшла до себе в кімнату. 
 
— В «Монблан», чи де він там працює. Ти ж хотіла качку.  
 
— І мусове тістечко…  
 
— І гарячого офіціанта. — не втрималась від сміху. 
 

      День почався з хорошої ноти. Надії на мінімум пристрасний роман подруги, максимум її серйозні стосунки. Погода абсолютно ясна, сонечко виблискує на кришталевих сніжинках, що вмостилися всюди. Сніг йшов декілька днів з перервами та встиг наробити наметів. Через техніку, що невпинно працювала, розчищаючи шляхи. Ми з подругою трохи спізнились та навіть це не псувало настрій. 
 
Марічка обговорювала що одягне ввечері до ресторану, питала як краще себе поводити. А я слухала й усміхалася від того всього. Доки не побачила те в що серце відмовлялося вірити. Коло стіни стояла дівчина, чиє обличчя мені було незнайомим, а от над нею нависав спираючись однією рукою на стіну Святослав. Дівчина сміялася, прикриваючи рота рукою, а він продовжував щось розповідати.
 
— Ти чого стала? — подруга не одразу помітила куди спрямований мій погляд. 
 
— Шкода немає Родіона, записати ще одну його пасію. 
 
— Свят… — розчарування Марічки було не меншим за моє. 
 
Не впевнена чи бачив він нас, коли ми проходили повз у кабінет, в якому сидів Юра. 
 
— Добре, що ти не зі мною такий трюк провернула. Розумію, він багатший, перспективніший. — колишній  примружив очі, а я схопилась за живіт, ніби могла таким чином захистити доньку. — Хоча знаєш, я б тебе з дитиною не покинув, тож може дарма. 
 
Юра обернувся в інший бік, ніби йому остогидла розмова, яку він сам розпочав і сам завершив. 
 
— Не слухай його, — блондинка підпихнула мене глибше до авдиторії. — Він козел, яких ще пошукати важко. 
 
Козел чи ні, але ми вже мали інцидент, коли я думала що завагітніла. Хоч це виявилось і не так, та Юра мене підтримав, сказав що в нас все вийде. Це було одразу після школи. Тоді він був ніби іншим, а може я просто ідеалізувала його. Свят не давав нам шансу на стосунки, не секс і зустрічі в клініці, а справжні повноцінні стосунки. В них знову з‘явилися інші.  
 
Він зайшов зі дзвінком, а я уникала погляду. Дивилась в телефон, на Марічку, у вікно. Куди завгодно, тільки не на нього. Всю лекцію я відчувала погляди з різних боків. І як же я ненавиджу суміжні пари з іншим потоком. 
 
Ледь витримавши, першою втікла з авдиторії. З‘їла шоколадку, приховану в сумочці. Заїдати стрес, остання справа. Побалувати свої нервові клітини солодощами, свята справа. 
 
Інші пари минулися так само напружено. Я уникала Святослава як могла, хоч під кінець мені здалося, що він намагався поговорити. 
 
— Уникаєш? — зрештою не змогла втікти, наздогнав на сходах.  
 
— За те ти не оминаєш жодну спідницю. 
 
— Це претензія? 
 
— Висновок. — я трохи пришвидшилась, думала відчепиться. 
 
— І який же? 
 
— Що ти не змінився.  
 
— А що ти хотіла? — Свят перегородив мені дорогу. — Щоб ми побігли до РАЦСу, розписались і жили довго та щасливо мов одна дружня родина. 
 
Очі почало щипати та я стійко тримала сльози, не могла собі дозволити здатися. Не зараз, не при ньому. 
 
— В нас була угода.  
 
— Ні з ким не спати, я пам‘ятаю. Та це не означає, що нам не можна фліртувати з іншими. 
 
Ледь стримала смішок. Мені в цій ситуації лише фліртувати лишилося на шостому місяці вагітності. 
 
— Можеш не тільки фліртувати. Наша домовленість втратила свою актуальна. — здається позаду мене щось гепнуло та я не оберталася. Йшла з гордо піднятою головою. Мене так просто не зламати. 
 
Чекаючи на пальто в гардеробі, ловила на собі погляди, слухала перешіптування. Та дехто не соромився говорити й у весь голос. 
 
— Диви на неї. Кажуть вона від Свята залетіла. — дівчина, що стояла з подругами перед дзеркалом, уважно розглядали мене. 
 
— Та ну. Від того рудого красунчика, він же ніби найкращий друг її колишнього? — відповіла інша, намащуючи товстим шаром блиск для губ. 
 
— Отож. Напевно шукала варіант по краще, його тримала як запасний. Не дивно, що він їй зраджував всі ці роки, а вона закривала на те все очі. 
 
Останню фразу я вже чула одягаючись. Пальці тремтіли, зрадницькі відмовляючись застібати ґудзика. Покинувши безрезультатні спроби, вийшла на морозне подвір‘я так.  Вдихнула аби стало трохи легше та з очей приснули сльози, руки трусились, а ноги ледь тримали. Хіба можна уявити гірший день? 
 
— Христино, з тобою все гаразд? — позаду роздався голос Тимура. 
 
— Так… я просто. — не знала що відповісти, сльози котилися градом, щоки щипало від холоду, але це не надто хвилювало. 
  
— На вулиці холодно. — він застібнув останні два ґудзики, що не піддались мені. — Давай я проведу тебе до дому. 
 
— Я не думаю… 
 
— Ми можемо мовчати. Просто хочу переконатися, що з тобою все добре. 
 
Я лише кивнула у знак згоди, а сама насправді щиро раділа його компанії. Не впевнена, що зможу подолати цей шлях сама. Коли ми вже спустились зі сходів, повз пролетів мов вихор Свят. Не обертаючись у наш бік, пішов до автівки. 
 
Тимур не запитував мене нічого, розповідав як стажувався в конторі, що захищає права декількох національних каналів. Йому запропонували роботу після навчання. Мені було надзвичайно приємно слухати про чужі досягнення, відвертали від бентеги, що коїлась у моєму житті. Аж доки не зайшла у квартиру. 
 
— Ти знала, що Юра зраджує мені? — я дивилася прямо у вічі. 
 
— Знала. — вона присоромлено опустила очі. 
 
— Чому не сказала нічого? 
 
— Ти б мені повірила? Ти ж марила тим Юрком, закривала очі на всі його недоречні й образливі жарти. А я лише крайньою б вийшла. 
 
— Ти мусила мені сказати. Я мала знати правду! Може б тоді раніше з ним розійшлася, не переспала б зі Святом і не мала б зараз… 
 
Сльози знову юрбою покотилися по щоках. Я пішла до своєї кімнати, не чуючи що відбувається навколо. Взяла наплічник і склала деякі необхідні речі. 
 
— Решту заберу пізніше. — сповістила подрузі, яка стояла у дверях. 
 
— Христю, пробач. Не йди… 
 
— В універі скажи, що захворіла. 
 
Замкнула двері й попрямувала на автобусну зупинку, що везла мене туди, де був мій справжній дім і цілковита підтримка. 
 
            Наминала бабусині фірмові цукати, доки вона смажила мої улюблені деруни з грибами. Я пробула тут кілька днів, вирішивши не їхати до батьків. Напевне б зустріла б когось зі знайомих, місто маленьке, навколо як не родичі то хресні, а ті б полізли із недоречними запитаннями про тата дитини, про майбутнє. А я навряд чи б витримала їх допит. На шляху до бабусі шанси мінімізовувались. Вийшла на в'їзді у місто, і пішки пройшлась до бабусиного будинку. Тут роботи по розчищуванню снігу були не такі активні, тротуари чистили господарі найближчих будинків та в деяких з них жили одинокі люди похилого віку, які не могли гарно, а то й взагалі хоч якось прибрати. Дійшовши до  родички, вляглась спати коло теплої стіни груби.
 
В цьому досі все прекрасно, від її власниці до гачків, що вручені у дверні пройми вітальні. Там колись висіла люлька, а тоді гойдалка з дерев‘яних рейок, мене там гойдали і як зараз пам‘ятаю ці відчуття. А тоді шворки перетерлися від віку та моєї ваги, адже лізла у неї навіть бувши школяркою, а гвинти лишились. Потрібно буде пошукати якусь колиску.
 
Бабуся мовчки дивилась на мене, запитань не ставила, хоч видно що на язиці крутились. Та замість того, розповідала про кіно, що дивилася по телевізору. Тато їй смарт купив, навчив користуватись, а вона швидко підхопила ту науку. Тепер радіє різноманіттю в зимові дні, переглядає французькі мелодрами. Раніше вони з дідом разом книги читали, а тоді обговорювали. Пізніше він уже не міг читати, зовсім зір втратив, то бабця читала для нього. 
 
Та зрештою здалася, сама не витримала усього того, що навалилось. Розповіла послідовно, нічого не приховувала. Вона в мене навіть знала як зачата її правнучка була, батькам же нічого не говорила про Свята. Першим що спитала, чому я так образилась на подругу. 
 
— Вона знала про зради Юрка з першого курсу і мовчала. 
 
— А ти нічого не помічала? — примружує очі, від чого зморшки навколо очей стають помітнішими. 
 
— Та ні. 
 
— То от що подумай собі, ти в стосунках з хлопцем, ви разом давно. І тут з‘являється інша дівчина, нехай і подруга, але каже що твій коханий зраджує. 
 
— Я б Марічці повірила! — не погоджуюсь з бабусею. 
 
— Це ти міркуєш з висоти теперішніх знань. А ти згадай себе кілька років тому, згадай що до Юрка відчувала і тоді подумай ще раз. — переді мною постає велика тарілка зі смаженими смаколиками, тож важко формувати думки та слимачок неприємний все ж забирається в душу…  
 
Я й справді навряд чи б повірила Марічці, а якби й повірила, то ми б уже напевно не спілкувались, бо компанія розпалась чи принаймні мені у ній місця не стало б. 
 
— Ох, бабусю. — вмочую деруна в сметану і відправляю смакоту до рота. — Поїду в Київ, просити вибачення перед нею.
 
— Лишись хоч на кіно. — бабуся поцілувала в скроню і поправивши свій прюнелевий халат, пішла вмикати стрічку.
 
Тож додому поверталася вже надвечір. Довго стояла в під‘їзді, розглядаючи плитку під ногами. Двері відчинила, перейшла межу, коли ще можна втікти. Вже чула як щось гепнулось у вітальні, а затим постать Марічки з‘явилася в коридорі.
 
— Пробач, я мала сказати. 
 
— Ні, це ти мене пробач. Ти мала рацію, я б не повірила і ми напевно б розсварились. 
 
— Я не хочу тебе втрачати. — сірі очі наповнилися вологою, ніби грозові хмари. 
 
Обійняла подругу міцно, наскільки дозволяла округлість мого живота. Ми сміялись крізь сльози, упевнена, вона відчувала полегшення так само як і я. Для мене Марічка стала невіддільною частиною життя, сестрою якої ніколи не мала. Бо навіть серед двоюрідних одні брати.
 
— Зі Святом говорила? — спитала подруга, наливаючи чай із прозорого заварника, в якому листя кружляло мов у танку, так само й мої думки.
 
— Лише в університеті. — я відсьорбнула гарячого напою й попекла трохи губи. — Чітко дав зрозуміти, що він зі мною просто спить і це нічого не означає.
 
— Він так і сказав? — печиво, яке вона тягнула до рота, так і не потрапило туди. 
 
— Ні, сказав що за домовленістю ми не маємо спати з іншими, але про флірт нічого не сказано. А, ще те що я собі науявляла РАЦС і жили довго та щасливо. 
 
— Я не вірю цим словам. — подруга хитала головою, не приймала дійсність. 
 
— Чому, Марічко? Він ніколи мені нічого не обіцяв. Я тепер розумію чому правило  одного разу, бо вже за другим створюється ілюзія чогось більшого ніж просто секс, а це похибка у рівнянні. 
 
— Але ж ти вже виняток з цього правила. І ваша поїздка. 
 
— Це все легко, я виключення через невдалий захист. Поїздка, тому що так було зручно, нам обом. Ми гарно провели час, але на цьому все.
 
— Тобто все? 
 
— Я більше з ним не спатиму. 
 
— Не вірю, що все так закінчиться. 
 
— Все й не закінчиться. Не забувай, у нас тепер є вона. — погладила по животику, що підіймався вгору в сидячому положені, донька вмить відповіла поштовхом. 
 
Печиво Марічки лишилося лежати на дерев‘яній дощечці, де обережно складені смаколики, які на початку моєї вагітності були табу у квартирі. Та на одному з візитів до лікаря, та сказала, що я мало набрала і певно це через токсикоз. Тож ласощі повернулись у наше життя, якщо бути точним на стіл, бо ж я на ничку їла вафельні батончики.