10.

         Якщо на чистоту, після того дзвінка, я сподівалась що він перетелефонує. Та минуло майже два тижні, поринувши в роботу з головою, менше звертала уваги. Та повертаючись додому в ліжко, де спала наодинці, мене накривало ковдрою апатії, зітканою з образи, недомовок та невзаємних почуттів. Навіть Марічка нічого не говорила, хотіла зі Святом розібратись. Та я взяла з неї обіцянку, яку вона не порушить.
 
Набравши повну ванну з піною та морською сіллю, трохи розслабилась. Завтра суд і останній день моєї практики. Окрім того, день через який усі чоловіки знервовано змітають з полиць магазинів цукерки та троянди, а дівчатка очікують нові айфони, натомість даруючи у відповідь листівки чи «джентльменський набір» у вигляді шкарпеток та піни для гоління. У випадку з моїм колишнім, з листівками була я. Це звичайно гіперболізовано та щось цікавіше ніж пачка Рафаелло ніколи не отримувала. І справа не в ціні подарунка, просто я завжди старалася вигадувати якісь цікавинки. 
 
Моїм першим подарунком була гра на приставку, яку купила за шалені гроші, отримані від родичів на новий рік. Спеціально відклала їх до цієї події, адже знала, що він мріяв про ту гру. Тоді ж я й отримала кокосові цукерки. І знаєте, це був справді дуже цінний для мене дарунок. А от в наступний Валентинів день, його дарунком була листівка з натяком на секс і як би то не було банально, подарунком таки стала моя цнота. Хоча сказати що я була готова до нього, то ні. Відчувала, що мушу та й усе. Наступні роки він інколи пропускав, навіть своєю присутністю не удостоїв. То захворів кіт, то батькові потрібно допомогти. 
 
Піна із запахом полуничного морозива давно розтанула, вода охолола, а я продовжувала жаліти себе. Чи то сліпа, чи то настільки дурна була? Як можна було так довго закривати очі на таке байдуже ставлення. Хоча хороші моменти теж були, заперечувати безглуздо. Він робив компліменти, так, що підкошувались ноги. Взагалі говорив багато і дуже гарно. Кажуть, що жінки люблять вухами, але то до першого розчарування. 
 
Витершись м’якеньким махровим рушником, я склала усі співчуття до себе у скриньку якомога далі. Нехай моє життя несеться в невідомому напрямку, в мене є подруга, родина, а тепер ще й маленька дівчинка. Я вчергове відкрила шафу, на одній з полиці лежали крихітні речі. Уявити не можливо, якими бувають діти. Ніколи не бачила таких крихіток, так страшно і водночас дуже хочеться зустрітись з крихіткою. Востаннє поглянувши на папери до завтрашнього суду, я лягла спати. 
 
Ранок почався зі сніданку від Марічки. 
 
— Це, звичайно, не мереживні млинці. — згадала мою розповідь. — Та я приготувала їх сама. З пачки, але сама. 
 
На столі помітила коробку з сумішшю для млинців. Щоки Марічки замурзані борошном, кухня виглядала не краще. Усміхнулась і поцілувала подругу у щоку. 
 
— Це найліпший сніданок, люба. 
 
В суд мене теж відвезла Марічка. Засідання було на одинадцяту, тож я приїхала трохи раніше, бо подруга їхала закривати свою практику. Якщо бути точним, вона її купила. Я до таких речей ставлюсь вкрай негативно. Хоча, як і до навчання з примусу, в принципі. Та справа не моя, тож тримаю язик за зубами й про себе дякую, що її батьки не схотіли зробити з неї хірурга.

«Ти о сьомій вільна?»

Клацнуло сповіщення на телефоні. Там було ім‘я Свят, а поруч емодзі великого рудого орангутанга. Я вліпила його туди на днях, коли вчергове втупившись в останній виклик, злилася. Замінила ним вогник. 
 
Спершу хотіла відповісти, що маю плани на вечір. Побачення чи просто зайнята, тоді згадала, що в нас є домовленість, яку я особисто, порушувати не збираюсь. Тож коротко відповіла:

«Так.»

І все, більше анічогісінько. Як же мене це дратувало, просто до скреготу зубів. Я в суді хвилювалася не через справу, а саме через цього нахабного типа, який вихором увірвався у моє життя одним вчинком і прив‘язав до себе мов цуценя бездомне, шворкою від трусів. 
 
— Христино Петрівно, не засмучуйтесь ви так. Я теж сподівався, що це останнє слухання, але так буває. 

Даниїл Олексійович сприйняв мій настрій на рахунок, все ж таки незавершиної, справи. Я заперечувати не стала, не варто йому знати, що більшість часу думала зовсім не про неї. Хоч було й трохи сумно, хотіла б святкувати перемогу. Вона не моя, та за ці два тижні я вклалася добряче, закриваючись у мушлю роботи. Тож святкувати точно було що.  
 
Мене знову ж таки забрала подруга, а дізнавшись про сповіщення, її фальцет ледь не розірвав мої барабанні перетинки. Чомусь Марічці здалося, що в тому короткому смс запрошення на побачення. Тож прибувши додому, одразу полізла у мій гардероб. 
 
— Ти влізеш у цю сукню? — вона дістала зелену сукню, занадто вечірню для простої зустрічі.  
 
— Вкотре повторюю: це не побачення! — лягла на ліжко, переносячи тяжкість тіла рівномірно тілом, ноги гуділи від навантажень. 
 
— Думай як хочеш, але виглядай мов богиня. 
 
— Я не хочу виглядати безглуздо, якщо він приїде у спортивках, а вийду вся така на марафеті у вечірній сукні. 
 
— Добре, тоді давай щось таке, що б ти могла одягнути у звичайний день, але в ресторан. 
 
— Марічко, це і є звичайний день, а в ресторан мене ніхто не запрошував. 
  
— Які твої плани на вечір? — спробувала перевести тему на неї. 
 
— Дивитись «Якщо тільки» і заливатись слізьми. 
 
— Скільки ти можеш дивитись цей фільм? — з року в рік, замість побачень у Валентинів день, вона дивиться саме цю стрічку і кожен раз плаче. 
 
— Кожен рік, доки не знайду чоловіка, що буде готовий віддати за мене своє життя. 
 
— Краще аби він був згодний прожити з тобою це життя.  
 
Подруга продовжила копирсатись у моїх речах і щось бубніти собі під ніс. А я не мала сил ні на що, тож момент коли відключилась не помітила. 
 
— Вставай, в тебе є пів години на збори. — десь здаля чувся знайомий голос, доки я бігла лабіринтом і все ніяк не могла вийти з нього. — Сонько, ну прокидайся ж ти, заспане з обличчя не зійде. 
 
Нарешті зрозуміла, що це сон. Неприємний, виснажливий сон. Після такого хочеться проспати ще годин десять, але аж ніяк не вставати і йти кудись. Лабіринт, водив мене, змушував бачити кінець тунелю, а тоді знову забирав його у мене.  
 
Марічка дала охолоджувальні патчі під очі, ще б такі були на мозок, було б чудово. Бо він категорично відмовлявся прокидатись, тому я досі спалахами бачила лабіринт. Особливо коли подруга фарбувала, а мені довелося закрити повіки аби вона могла нанести тіні.  
 
Я не сперечалась з нею, сил зовсім не було. Тож і слова не сказала, коли вона нап‘яла на мене мою улюблену плісировану спідницю, яка трохи підскочила на пузі та короткий кардиган на дерев‘яних пуховичках. Коли своїм магічним приладдям зробила мені локони, буквально за десять хвилин. Єдине за що буркнула, це за надто блискучі тіні, які криком кричали про свою святковість.