6.

          Пари знову бігли окремо від мене, на цей раз причиною були слова Святослава. Та й не лише вони, я ловила на собі погляди, усмішки. Ніби загравав, була майже впевнена в цьому аби не знала його краще.

Після навчання, до мене знову підійшов Тимур. Після побачення він вже не ніяковів поруч, а от я почувалася геть незатишно. Знову ж таки, провиною тому був ніхто інший, як батько моєї дитини. Хоча це була ще одна причина, яка скоро стане на загал і пояснити хлопцеві щось буде важко.

— То як? — перепитав, заглядаючи в очі. 

— Пробач, на мене стільки всього навалилося зараз. — все одно не розчула його пропозиції, щось там пов‘язане з ковзанами, а отже небезпечне для мого стану.

— Ми можемо просто пообідати десь чи випити чаю. — не здавався залицяльник.

— Пробач, у мені справді зараз немає часу на це.

— Тобі не сподобалось зі мною? — зітхнув. — Дай мені ще один шанс, обіцяю…

— Сподобалось, що ти. — спинила на половині, бо зараз пожалію й точно піду на побачення ще раз, а це найменше чого хотілося б. — В мене правда зараз дуже багато клопотів.

— Треба було тебе таки поцілувати, — усміхнувся, а мені стало ніяково. — Сподіваюсь в мене видасться ще така можливість.

Я нічого не відповіла, не встигла. Тимур якось змінився в обличчі, а тоді попрощався й зник. Лише коли обернулася, помітила Свята.

— Ми можемо поїхати зараз. 

— Куди? — я розгублено кліпала, мов овечка загубивши своє стадо. 

— До лікарки, в неї є вільне віконце. — спокійно пояснив.

— Добре.

Це єдине що я могла відповісти. Після сьогоднішньої розмови, рівень незручності зашкалював і верхня планка просто злітала. Та його піклування багато про що говорила, тож свою ніяковість доводилось приборкувати. Тим паче, що він жодного разу не обмовився про вранішнє. Не запитував ні про що таке, окрім як мого самопочуття та чи не голодна. Здавалося ніби усе що відбувалося до університету, мені наснилося. І я навіть почала думати, що так і є. Важко розрізняти реальність, коли  сни стають дедалі реальнішими.

— Десь за два тижні, вам потрібно буде зробити ще декілька аналізів. — проговорювала повільно, записуючи щось у мою книжечку вагітності.

— Щось не так з дитиною? — Свят напружився, руками вчепився в крісло.

— Це стандартні перевірки для всіх вагітних, як і ультразвукове обстеження, яке ми зробимо на дев‘ятнадцятому тижні. — лікар відклала книжечку, а тоді заговорила знову. — Христино, розповідайте своєму хлопцеві про процес, бо він занадто знервований у вас.

Я криво усміхнулася в щось пробурмотала на кшталт «так і зроблю», Звичайно ж вона знала, що ми не одружені, про це вказали в моїй історії, коли заповнювали картку.

— Можливо у вас будуть якісь запитання? — продовжила лікарка.
 
— Ні, тобто так.
 
Я все не знала, як запитати про мої гормональні сплески та що з цим робити. Свят поруч не додавав впевненості, навпаки. Тож почала з безневинного питання про каву.

— Якщо випити одну філіжанку на день, нічого страшного не станеться. Бажано робити це вранці, якщо кава не заважає вашому сну, то можна і після обід. Та якщо мігрені й досі присутні у вашому житті, то її та шоколад, варто виключити з  раціону. Щось ще?

Присутність Святослава не давало мені спокійно ставити запитання, тож вирішила записатись і відвідати її самостійно, навіть якщо доведеться заплатити за цей візит купу грошей.

— Ти голодна? — запитав після того, як мій шлунок підступно заговорив на всю автівку. — Тут недалеко є непоганий ресторанчик. 
 
— Нічого, я поїм вдома. 
 
— Припини, я відвезу тебе поїсти. Розкажеш мені більше про вагітність, а то вже скоро народжувати. 
 
— Ще більш як половина терміну.
 
— Ну от бачиш, а я нічого в тому не тямлю. — він усміхнувся, а я здалася голоду і милій ямочці на його щоці.

          Ресторан розташувався недалеко від новобудов, одразу на березі річки. Сніг навколо та вогники, що  блимали звідусіль створювали казкову атмосферу. Настрій умить піднявся, а ніяковість я якось відступила. Коли ж мені принесли замовлену пасту з креветками, взагалі кудись зникла. Їла із превеликим задоволенням, відчуваючи погляд на собі та не спиняючись. Як виявилось, їсти хотілось більше ніж здавалося.
  

— Що ти хочеш знати? — не втрималась, адже за весь час він так нічого й не запитав, а нам вже подали десерт. 
 
— Як ти почуваєшся? — він тер пальцями краї чашки. 
 
— Добре. — поклавши до рота лимонне тістечко, додала: — Тепер прекрасно!  
 
— Ти вже відчувала поштовхи?  
 
— Ні, ще ні. — інстинктивно приклала руку до живота. 
 
— Хтось знає з твоїх рідних? 
 
— Усі. — відповідь його помітно здивувала. 
 
— І як вони відреагували?

 
Загадала бабусю, яка ледь з капців не вистрибнула від радощів й усміхнулася. Вони з батьками вже сперечаються хто забиратиме малу на літо. Мама взагалі вмовляє мене переїхати назад, додому. Я ж цього точно не планую. Жити в маленькому місті, де тебе усі знають, з дитиною і без чоловіка. Не те щоб, це був нонсенс та плітки прспівали б одна поперед одної. Такого у свій бік я не бажала. 
 
— Чекають на появу онучки. 
 
— Чому онучки? — його очі округлилися і він навіть трохи посунувся уперед. 
 
— Бо мене нудило дуже, а мама каже «хлопці так не нудять». 
 
Він якось замріяно підсміхався, а тоді враз став серйозним. Його квадратні вилиці загострилися, створюючи пряму лінію зі смужками на сорочці.  
 
— Пробач. — дивився в очі, чи навіть в саму душу. 
 
— За що? — здивувалася. 
 
— Що не був поруч, коли тобі було погано. 
 
— Я ж сама не казала нічого. — виделка кремовий шар.
 
— Я хочу бути присутнім у всіх важливих аспектах, поганих чи хороших. І на пологах! — ствердно кивнув, а тоді склав руки на грудях й відкинувся в кріслі, ніби він виграв раунд реп батлу.  
 
— А можна мене там не буде? 
 
Його впевненість у мить розвіялася, поступившись розгубленості та нерозумінню: 
 
— Це як? 
 
— Мені страшно. — зізналася чесно, бо про пологи не знала нічого, окрім того, що це біль. 
 
— Тому я буду поруч.