4.

          Сніданок, який Марічка замовила в доставлення їжі ніяк не заходив мені. Ця невгамовна відшукала сторінку в інстаграмі, де готують комплексні меню за різними потребами. Почувши настанови лікаря, з нашої квартири зникли усі правопорушники здорового харчування, навіть мої улюблені кокосові цукерки. Я монотонно продовжувала дряпати виделкою омлет, запечений з овочами та привезений для мене кур‘єром понад пів години тому. 
 
— Якщо ти зараз не з'їси свій сніданок, я заштовхаю його силоміць. І бачить Бог, це лише на користь вам із дитиною. — погрози Марійки були цілком справжніми, а підтримка неоціненною, адже в її тарілці красувався салат з авокадо та зелені, замість звичних тостів намащених добрим шаром шоколадної пасти. 
 
— Як ти думаєш, чому він насправді не захотів знати стать? — зрештою запитала, проковтнувши невеличкий шматочок яйця з солодким перцем. 
 
— Думаєш є ще якісь причини? 
 
— Не знаю. Просто таке категоричне ні з його адреси звучало трохи дивно.
 
Єдине що сказав Свят, це те, що варто почекати коли лікар буде знати напевно і швидко втік на своїй автівці. З того дня, він жодного разу не подзвонив, а вчора навіть пропустив лекції. 
 
Розтягувати далі нещасну страву не було коли, тож з'ївши половину рушила збиратись. Дзеркало в кімнаті мало особливе місце у моєму житті. Щоранку та щовечора, я перевіряю чи не змінилася моя фігура. Насправді чекаю цього та одночасно боюсь. Досі, мені не доводилося ховатись за безрозмірними речами, до того ж це не мій стиль. Тому чи варто починати, я й досі розмірковувала. Все одно явне з часом стане дуже помітним, тож чи не варто голосно заявити про це, одягнувши, до прикладу, сукню-футляр. Та поки, моя фігура й досі не набагато змінилася, хіба що ввечері джинси стають затісними. Лікар сказала, що так буває, зазвичай десь до двадцятого тижня. 
 
Тож одягнувши чорні кюлоти та сорочку, я рушила гризти граніт науки, який вперше в житті давався мені з особливим зусиллям. Доводилося записувати геть усе, а тоді перечитуючи, розуміти що геть нічого з цього не усвідомила.
 

              Перша пара знову пройшла без Свята, мене це почало турбувати. Не те щоб я хотіла звіту про те де він, та все ж незрозуміле хвилювання тисло десь у грудях. 
 
— Христино. — в коридорі мене спинив одногрупник, здається Тимур, коли направлялася у бік Марічки. — Я хотів тебе запитати. Точніше запросити…
 
За спиною в картатій в'язаній жилетці, я помітила Аполлона, тобто Святослава. Останнім часом сни стають все гарячішими та думки в цю сторону мене майже не покидають. Та й на фоні худенького, нічим не примітного Тимура, батько моєї дитини й справді виглядав мов бог. І все ж думки мої полетіли кудись далеко, як робили тепер це досить часто. 
 
— Привіт, ти як? — не соромлячись перебив одногрупника, навіть не привіиавшись.
 
— Нормально.
 
— Снідала?
 
— Так.

Наш короткий діалог відбувався все ще при тому ж Тимурові, який нітився поруч.
 
— Я певно піду. — він махнув рукою кудись у бік. 
 
— Ти щось хотів запитати. — мені стало соромно перед хлопцем. 
 
— Наступним разом. 
 
Він пішов нашіптуючи собі щось під ніс, а Свят засміявся.
 

— Що смішного? — обурилася, останнім часом викликав у мене саме такі емоції.
 

— Цей пацан закоханий у тебе по вуха. — він поправив чорну лямку наплічника. 
 
— Нічого подібного, просто він хотів… — а що він хотів, гадки не мала, я ж не слухала. 
 
— Всі на потоці знають, що він закоханий у тебе з першого курсу. Дівчата навіть кажуть, що він цноту втратив з Лікою, та що на тебе схожа. А вона дізнавшись, кинула його. 
 
— Фу, до чого мені ця інформація. І ми не схожі! 
 
— Хах, просто. — він почав рух, а я пішла поруч, адже скоро почнеться пара. — Не схожі, ти гарніша. 
 
Це був, напевно, перший комплімент від Святослава. Раніше він робив компліменти сукням чи іншим особистим речам та ніколи зовнішності. А приємно чути, хай там як. 
 
— Де ти пропадав? — вирішила змінити тему, потопаючи у ніяковості.  
 
— Мав дещо вирішити. — відповів після павзи. 
 
Хотілось розпитати що саме і який результат та не стала доколупуватись. Якби хотів розповісти, вже б це зробив, а так маємо те, що маємо.  Купу здогадок і невизначеність. 
 

           День минув абсолютно спокійно, Тимур більше не підходив. Певно не наважувався, зі мною всюди ходив Свят. Ті слова про закоханість мене зацікавили. І знову ж таки, не те щоб зараз був час для стосунків чи мені навзаєм подобався одногрупник, просто я давно не була на побаченні. Та що там, ще у школі. Потрапивши до університету, ми або тусувалися з нашою компанією або займались сексом в моїй кімнаті, доки немає сусідки. Сумнівна романтика, я вам скажу. Можливо тому, наші стосунки зависли на тому шкільному коханні й не рухались в бік дорослішання. Та поза тим, мені вже стало байдуже, насправді. 
 
— Ти чуєш чи ні? — голос Марічки переходив на писк, коли я не звертала увагу на сказане.  
 
— Так, тобто ні. Повтори. — ґудзик мого пальта зазнавав катувань і висів вже з останніх сил. 
 
— Кажу, що сьогодні збираємось в «каченяті». — Марічка відкинула своє біляве волосся за плече. 
 
— Точно ні, що я на цей раз скажу? 
 
— Придумай. Ми маємо йти, у Родіона з Лізою є новина. Вони на нас чекають.

          Вечір обіцяв бути цікавим. Я, що раптом не п‘ю своє улюблене темне, в друзів новина. А що раптом вони сповістять про свою вагітність, ну тобто Лізину. Від цих думок ставало якось легше, загальна увага перейде до неї, отже я ще трохи побуду в тиші зі своєю таємницею. 
 
Тож зібравшись з силами й натягнувши теплого светра під горло і синтепонову курточку, чекала на Марічку, що збиралася завжди мов на парад. Мені ж треба бути або в настрої або привід, для того, аби одягнутись як найкраще. І зазвичай завжди знаходився, тільки останнім часом хотілося кутатись в кокон, не покидаючи стін цієї квартири. 
 
Раптом в голову посипали думки. Де жити з немовлям, не можу ж я тут. Марічка молода дівчина, яка бігає на побачення. От захоче привести в дім хлопця, а тут підгузки всюди, крик дитини. Бігтиме той хлопець куди очі бачать. Тож думати про це потрібно зараз, тим паче  після новорічних свят на нас чекає практика. Мені досі не відповіли з видавництва, куди подавала заявку. А народжувати мені за декілька тижнів до державних іспитів. Ще захист диплома, знову ж таки з немовлям. А його ще написати потрібно.
 
Паніка захлиснула з головою, сльози покотилися дрібним горохом, лишаючи вологі сліди на синтетичній тканині курточки. Здається віддалено я навіть чула свій голос. 
 
— Тихо-тихо. — раптом опинилася в руках подруги, що втішно гойдала мене туди-сюди. — Все добре, я поруч. 
 
— Іспити… Я з дитиною... Квартира... — зв‘язаного речення не виходило, лише набір слів, які виходили мов пережовані. 
 
— Христю, ти не сама. В тебе є я, є де жити. Зрештою є Свят, він не відмовився від дитини, отже візьме на себе частину клопотів. Дай йому час переварити, осягнути масштаб змін у житті. 
 
Марічка говорила голосом тверезості та гормони робили свою справу і сльози невтомно лилися з очей. 
 
— Я не можу жити з тобою, в тебе хлопці, життя, він втече. — продовжувала бурмотати в кашеміровий светр. 
 
— По-перше, хлопців у мене немає. По-друге, якщо буде і він втіче побачивши немовля, то нахіба він мені такий треба?
 
Я усміхнулася, любила  коли подруга так говорить. Вона й мені частенько повторювала «нахіба він тобі треба» в адресу колишнього.