2.

       За декілька днів після тих посиденьок, почались сильні головні болі, вони не давали навіть думкам просочитись у голову. Таблетки не допомагали навіть найсильніші, а лікар заявив «мігрені на фоні стресу», може воно так і було, хоча й останнім часом стресу якраз таки поменшало. Навіть ляльки, що крутились навколо Юрка, який вже не соромався лапати їх при мені, не турбували. Як і він сам. Мене турбував головний біль, через який я почала блювати. 

Згодом біль минув, а блювота лишилась при мені. Причому нудило виключно ранками та на певні продукти, що мали яскраво виражені запахи. І тут мене ніби струмом вдарило, судомно почала відкривати додаток в телефоні й помітила цифру, що сповіщала про затримку у п'ять днів. Таке буває, напевно. На фоні стресу чи мігрені. Точно буває, я не можу бути вагітною. Хоча й таблетки я припинила пити коли повернулася в Бровари, секс у мене був лише зі Святом. Він був в презервативі, як вдягав не пам'ятаю, але ж знімав. 

Ще раз виблювавши, я побігла в аптеку. Притягла з собою чотири різних тести, щоб напевне. Прочитала інструкцію, для першого треба було зібрати сечу в стаканчик, на інші пісяти одразу. Стільки я не зможу, тому взяла пластиковий стаканчик з під соєвого соусу, вимила і зробила туди справу. По черзі всунула палички, навіть ті, на які треба було пускати струмінь. Першим проявився саме такий, дві смужки. Дурниці. Певно неправильно робила, тому так і показав. Але за ним смужки з'являються на ще одному й ще. На всіх тестах однаково яскравий результат. І цей результат мене лякав, до заціпеніння. 
 

Все згорнувши в пакетик, я вилетіла на вулицю не помічаючи нічого навколо. По дорозі написала смс-ку Марійці, що їду до батьків. Вона запропонувала відвезти та я відмовилась, сказала що вже майже в автобусі. Так і було, я навіть не пам'ятаю як там опинилася. І як доїхала до Броварів. 

     
          Вдома нікого не застала, воно й не дивно. Татко на базарі, а мама в шоурумі. Заварила трав‘яний чай з волошкою, який знайшла в зеленій шафці серед великого асортименту. Ми з мамою обожнювали цей напій. З чашкою, під старим татовим светром, що незмінно висів у кухні з року в рік, я сиділа мов знову маленька. Мої проблеми загубилися у лабіринтах розцяцькованої плитки. Пострибали за зайчиками на кухонних полотенечках. Доки не почула як відмикаються двері. 

— Доню? — з коридору лунав мамин голос. 

— Яка доня? Та вона у Києві. — чую низький голос батька. 

— Та її кросівки ось, вона в них поїхала. 

— Я тут. — зрештою відгукуюсь, перериваючи словесні баталії рідних.

Батьки спільно завалилися на кухню. Першим зайшла мініатюрна мама, що у свої п'ятдесят, виглядала не більш як на тридцять п'ять. Бабця казала «маленька собачка до смерті щеня». Прямі штани кольору хакі, молочна блуза заправлена в них і шкіряний поясок. На шиї нефритові намистинки, розсипані довгому ланцюжку до самих грудей. За нею, мов гора, поклав руки на плечі батько. Разюче вирізнявся від образу власної жінки. В кумедній картатій кепці, які полюбляють таксисти та чорній шкірянці. На обличчі борідка у вигляді якоря і стурбованість в карих, подарованих мені, очах. 

— Ходи обійму — першим ділом сказала мати прмітмвши мій стан, а я без зайвих слів так і зробила. 

— Знову Юра? Я тобі кажу, відірву йому причандалля. Та я за тебе, доню… — матір перебила його тираду ляпасом по руці, яка огортала нас двох. 

— Не бачиш чи що? Їй і так погано, ти ще перцю піддаєш! 

Я для рідних завжди була центром особистого всесвіту, не менше. Виплекана у їхній любові, отримувала усе найбажаніше. Хочеш нову кофтинку? Буль ласка! Хочеш кращий за усіх рюкзак в школі? Нема питань. «Доню, скуштуй цей фрукт, в житті такого не їла» — говорив батько, коли о четвертій ранку ми були під Одесою. Я всюди тягалася з ними, навіть в школі могла пропустити уроки, аби поїхати на закупи товару для мами чи на зустрічі з постачальником разом з татом. І на ринку стояла, допомагала на картонці обрати нові туфельки майбутній учениці. Свої, найкращі, вже мала в коробці на шафі. Бо знала, як важко батькам дається це все добро, не гребувала навіть ряди позамітати за зайву копійку. А ще бігала людей зазивала, бо в тата найдобріші персики на всі Бровари і це незаперечний факт. 

— Я вагітна. — випалила одразу, як емоції трохи вщухли й ми всілися за стіл. 
  
Мама виставила домашнє печиво та рулет з вареною згущенкою, ще два горнятки запашного чаю.

— Добре. — після довгої павзи сказав батько. — Тільки навчання не смій кидати, тут лишилося палицею докинути до магістерської. 

— Який термін? — спитала мама, нервово сіпаючи прикрасу. 
 

— Не знаю. — я навіть рахувати того не вмію. 

Стримувала сльози, не розуміла чого мої батьки такі хороші, інші б першим ділом запитали хто батько. А їх це не цікавило, була б щаслива історія, не приперлася отак на самоті серед буднього дня. 

Трохи погомонівши на кухні, мама відправила мене митись і спати. Сама ж зателефонувала сусідці, що працювала лікарем ультразвукової діагностики в пологовому. На ранок мене вже чекали, тихо і без жодних записів у картку.
 

   З ліжка вставати важко, коли світ виглядає розмазаним і стоїть у тебе поперек горла. Єдине що допомагає, очистити шлунок, який і так нічого не мав у собі з учорашнього дня та й то чай і кренделі не рахуються. 

— Не встаючи з ліжка, з'їдаєш оце печиво і випиваєш трохи води крізь трубочку. — настановила матір, яка стояла з солоним крекером та мінералкою «Тальнівська». — Мене з тобою теж так нудило, певно на онуку чекаємо. 

До мене, мама була вагітною сином, але не дотягнула позначку у двадцять два тижні. Малюк народився передчасно, з вагою пів кілограма. Дитинку не бачила, лише підпис у виписці «Хлопчик, мертвонароджений». Йому дали ім'я Богдан і місце на кладовищі коло прабаби.