Уляна

Уляна

Засніжена автострада. Автомобіль Андрія мчить на великій швидкості. Раптом його підрізає інша машина. Гучний звук гальм та битого скла. Тільки не це...

Жахлива картина, яку я побачила цієї ночі не дала мені спати аж до ранку. Вона стривожила та змусила ще більше хвилюватися. Вчора ввечері я все ж спробувала зробити те, що задумала — хотіла порозмовляти з Андрієм, однак весь час голос з телефону говорить, що абонент поза зоною досяжності. Моя підсвідомість почала малювати страхітливі картини, результатом яких і став тривожний сон. Зранку повторювала спроби зв’язатися з Андрієм, проте все марно.

Під час роботи я була зовсім розсіяна. Часом через тривоги на мить випадала з реальності, забувала та плутала замовлення відвідувачів. Це не залишилось непомітним для тітки Ганни та Марії Павлівни. Вони не раз підходили до мене протягом дня та запитували чи все зі мною добре. Відповідала загальними фразами, продовжуючи в голові прокручувати варіанти розвитку подій.

Можливо, він просто загубив телефон? Чи не хоче мене чути й заблокував? Що ж, певно, то було б справедливо. Я ж зникла не порозмовлявши з ним. Зараз я картаю себе за цей вчинок, адже проста розмова змогла б все вирішити. Хоча в той час втеча здавалася мені єдиним правильним виходом.

Знову і знову пробувала набирати номер Андрія, але з таким же результатом. Так тривало аж до вечора. Здавалося, за день я себе геть виснажила переживаннями. Ввечері вже зовсім не мала сил — ні фізичних, ні емоційних. Заварила свій улюблений м’ятний час та присіла за вже такий знайомий столик. З цього місця так приємно спостерігати за тим, як надворі поволі падає сніг. Лапаті сніжинки поволі спускалися додолу. Вони чимось нагадували невагомі пір’їнки. Вітерець підхоплював їх та змушував танцювати. Цей вид заворожував та заспокоював. Природа — це найкращі ліки від сердечних переживань.

Раптом, цей красивий пейзаж зник з перед моїх очей. Стало темно, адже хтось теплими долонями закрив мені очі. Доторкнувшись до них, зрозуміла, що то чоловічі руки. Вони здались мені знайомими, але це не могло бути правдою. Це надто неймовірно, аби здійснитися.

- Невже не впізнаєш? - знайомий голос з таким приємним і рідним вже тембром не може належати іншій людині.

- Це ти? Але як... - може я сплю. Не здивувалась би, якби мені це все наснилося.

- Ну ти ж не виходила на зв’язок, просила не дзвонити, ось і довелося йти на крайні міри.

Я знову могла бачити, проте не вірила своїм очам. Це був Андрій. Мій Андрій. Його теплий погляд, дотики, як же я за цим сумувала. На його обличчі читалася суміш ніжності та тривоги.

Мовчки дивилася на нього. Досі було складно повірити, що це не мариво.

- Не проженеш? - промовив він, сідаючи за мій столик

- Звісно ні. Пробач мені, я така дурна.

- Не кажи так. Знаю, що тобі довелося знести. Оксана, а потім ще й батько — це непросто витримати.

- Я зробила те, що перше прийшло на розум. Мені так захотілося сховатися. Вибач, що не порозмовляла з тобою. Не змогла.

- Говорив з батьком та і з Оксаною теж. Знаєш, виявляється, що це вона намовила батька проти тебе. - він промовляв ці слова, не зводячи з мене очей. Ніби боявся, що я знову зникну.

- Ось як? - чомусь для мене це не стало несподіванкою. Надто відчайдушно Оксана боролась за увагу Андрія.

- Так, батько шкодує, що образив тебе. Просив передати вибачення. Та, думаю, він і сам вибачиться перед тобою при зустрічі.

- Ви налагодили стосунки?

- На диво так. Ця ситуація допомогла нам порозумітися і знайти спільну мову.

- Я рада, що ви порозумілися. Сім’я це дуже важливо.

- Я так скучив за тобою. - сказав Андрій та поклав свою руку поверх моєї. Від дотику тепло розлилося по всьому тілу. Я так сумувала за цим відчуттям.

- Я теж скучила. Дзвонила тобі вчора і сьогодні. Вже думала, що ти заблокував мене.

- Як я міг? У мене телефон сів. Не взяв ані зарядку, ані повербанк з собою. Я ж тільки з потяга.

- До речі, як ти мене знайшов? - це питання не виходило у мене з голови відколи Андрій з’явився тут.

- Не повіриш, батько допоміг. Він по своїх каналах дізнався куди ти купувала квиток, та і з тіткою у вас однакові прізвища. Ми провели невелике розслідування, зіставили факти і я вирішив перевірити правдивість версії.

- Як справжні детективи... - дивно, думала, що батько Андрія буде лише радий моєму зникненню.

- Шкода лишень, що не звернувся до нього по допомогу раніше. Коли дізнався, що він приходив до тебе і саме після цього ти зникла, то страшенно злився. У нас і до того були не найкращі стосунки.

- Ти не розповідав мені, що твій батько Аркадій Руденко.

- Це моє упущення, пробач. Спочатку, я не хотів казати, адже мав до того негативний довід. Знаєш, раніше мене сприймали тільки як сина Руденка. Через це зі мною всі хотіли дружити і спілкуватися. Від всіх цих стосунків віяло фальшем. Не хотів, щоб так сталося і цього разу. Проте, коли познайомився з тобою ближче, зрозумів, що статуси не грають для тебе ролі. Ти сприймаєш мене за те, що це я, а не ха те, хто мої рідні. З часом стало складно зізнатися, вирішив залишитися для тебе Андрієм Петренком. Хоч і розумів, що правда рано чи пізно випливе. Не думав, що у такий спосіб. - В очах Андрія читалася провина. Я бачила та відчувала, що він щирий зі мною.

- Маски знято. Сподіваюсь, що більше не буде таких сюрпризів.

- Ти про мого дідуся мільярдера, який залишив спадок на Манхеттені? - певно, мої очі стали аж надто здивованими. Андрій розсміявся. - Я жартую. - Виявляється, я сумувала і за його м’яким сміхом.

- Я вже думала тікати знову. - я видихнула та вперше за день посміхнулася.

- Більше нікуди тебе не відпущу. - сказав Андрій серйозно. - Надто важко бути без тебе.

- Вибач. Та і я більше не тікатиму. Будемо вчитися все обговорювати.

- Ага, щоб мені більше не потрібно було влаштовувати планів-перехватів. До речі, твоя мама не передавала як я її замучив. Боюсь, що вона більше не пустить мене на поріг.