Уляна

Уляна

На вечері було чимало людей. Ми обслуговували новий заїзд гостей. Я навіть встигла втомитися від такого напливу людей. Навіть тітка нам допомагала у той вечір. Розібравшись із всім посудом, та навівши порядок на столах, я зробила собі м’ятного чаю та сіла за столик біля вікна. Надворі було темно та падав рясний сніг. Приємно було спостерігати за пухнастими сніжинками, які танцювали під ліхтарями. Вони здавалися граційними балеринами. Та навіть ця краса за вікном не змогла повністю перемикнути мене від сумних думок. Повідомлення Оксани не йшло у мене з голови.

Мама казала, що Андрій приходив до нас знову. Вона була певна, що він любить мене. Та і я у цьому не сумнівалася. Однак факти, які виринули, не давали мені спокою. Я щиро вважала, що можу зашкодити його стосункам з батьками, адже Аркадій Петрович чітко висловився, що я не пара його сину. Мені так біло потрібно з кимось про це порозмовляти, аби мати погляд зі сторони.

З зал зайшла ще одна відвідувачка. Не бачила її раніше. Певно, ця жінка була з нового заїзду.

- Ой, я спізнилась на вечерю. Дівчатка, може щось залишилося? Я щойно заселилася, дороги так замело, що не змогла раніше приїхати.

Я підвелася з-за столика та попрямувала до гості.

- Добрий вечір, зараз щось придумаємо. Ви поки присядьте.

- Дякую тобі, голубонько. Я зачекаю.

На кухні ще залишалися страви з вечері. Взяла декілька, аби гостя змогла вибрати. Дещо довелося підігріти. Поставивши все не підніс, пішла в зал до гості.

- Та навіщо так багато? - жінка щиро здивувалася такому різноманіттю.

- Щоб ви могли обрати, що більше смакує.

- Дякую голубонько. Не очікувала такого сервісу.

- Приємного смаку.

- Дякую.

Оскільки, інших відвідувачів не було, я занісши підніс, сіла назад за столик, аби врешті допити вистиглий час. Столик, який обрала гостя, був недалеко від мого.

- Голубонько, як тебе звати? - слова жінки не дали мені провалитися у вир сумних думок.

- Уляна.

- Яке гарне ім’я. А я Марія Павлівна. Будемо знайомі. Я тут не менше двох тижнів планую пробути. Ти давно тут працюєш? Не бачила тебе тут раніше. - продовжила жінка наш діалог.

- Близько двох тижнів. Я тітці допомагаю. Вона тримає цей готель.

- То ти племінниця Ганни? Як чудово. Нарешті я тебе побачила. Ганночка так багато про тебе розповідала. Тепер бачу, що ти не тільки розумничка, але й красуня.

- Ви давно з тіткою знайомі?

- Та ще відколи Ганна свій готель відкрила. Я щороку тут відпочиваю. Слово за слово та й подружилися. Дякую за вечерю, все було дуже смачно. Можна у тебе ще чаю попросити?

- Так, звісно. Який ви полюбляєте? Чорний чи зелений?

- А який ти п’єш?

- М’ятний.

- Ось і мені такий.

- Зараз зроблю. - взяла горнятко і заварила у ньому ароматний напій. Аромат м’яти наповнив приміщення. - Ваш чай. Ось цукор. Можете покласти на свій смак.

- Дякую. Люблю без цукру. Голубонько, мені здається чи тебе щось тривожить? - Марія Павлівна виявилася на диво проникливою.

- Якщо чесно, то так. Здається я заплуталась.

- Допомогти тобі розплутати? Я не психолог, але трохи життєвого досвіду маю. Та і після того, як виговоришся може стати легше.

Довіряти потаємне людині, яку бачив вперше? Зазвичай я так не роблю. Лише найближчі знають про мої потаємні думки та почуття. Мама, а останнім часом і Андрій. Думки про хлопця одночасно зігрівали та бентежили мене.

- А у вас є на це час? - я вагалася. А що довіряють же потаємні думки попутникам у поїздах. Можливість виговоритися людині, яка тебе не знає може стати хорошою терапією. Та і імена можна не називати. Яка вірогідність, що Марія Павлівна знатиме цих людей особисто? І тітка з нею дружить...

- Звісно. На дворі вже геть темно. Вряд чи піду на трасу кататися на лижах. Та і з дороги приємно відпочити в приємній компанії. Хто знає, можливо, ми з тобою подружимося, як і з твоєю тіткою Ганною. Вибач, якщо я занадто наполеглива. Я ж бачу, що тобі потрібна допомога.

- Сама хотіла з кимось порозмовляти по-душам. Отже, схоже я тут сховалася від свого хлопця...

Почала розповідати, а слова лилися і лилися. Я розповіла про Андрія, його ставлення до мене, згадала як ми почали зустрічатися, про наші прогулянки та приємні побачення. Розказала і про розмову з батьком хлопця.

- То чому ти вирішила поїхати?

- Я не знала як поговорити з Андрієм, точніше з чого почати і вирішила взяти собі час на роздуми.

- Тобі певно, складно далася розмова з батьком хлопця?

- Так, він чітко дав зрозуміти, що я не пара для його сина. Та і те, що у них така впливова сім’я мене бентежить. Я ж про це дізналася тільки зі слів його батька.

- Ви що не говорили ніколи про сім’ю хлопця?

- Так вже склалося. Я бачила, що йому ця тема складно дається та і не хотіла його мучити. Мені цілком було достатньо того, що я знала про юнака. Я бачила який він є, як ставиться до мене, інших людей, тому і полюбила його.

- Він теж був неправий, що не розповів тобі про сім’ю. Але певно хлопець мав на те свої причини.

- Теж так подумала. Та ще його колишня мені спокою не дає. Вона явно хоче повернути їх стосунки. Навіть фото прислала де вони ще разом. Це стало останньою краплею. Я вже навіть хотіла подзвонити йому, аби порозмовляти. Адже скучила сильно. Я відчуваю, що небайдужа хлопцю, але чомусь боюсь йому нашкодити.

- Знаєш, ваша розмова допоможе розвіяти всі сумніви. Певно, варто на неї наважитись.

- Теж так думаю, але не певна, що готова до цього...

Мені було так легко розмовляти з Марією Павлівною, що я не помітила, як ми просиділи декілька годин.

- Дякую вам, Маріє Павлівно. Певно, я втомила вас своїми розмовами.

- Ні, що ти. Мені було приємно поспілкуватися з тобою. Готова вислухати ще при потребі. До речі, називай мене, будь ласка, тіткою Марією. Здається, після проведеного разом часу, офіціоз зайвий.