Андрій

Андрій

Дні перетворилися на сірі будні. Кожен наступний був схожий на попередній. Старався більше працювати, аби не думати про нас з Улею. Дівчина і далі не виходила на зв’язок, а де шукати її я поки не знав. Робив спробу порозмовляти з Оленою Павлівною, однак нічого нового не дізнався. Жінка ставилася до мене дуже добре, наче мама. Її слова були м’якими, а погляд лагідним та співчутливим.

- Будь ласка, передайте Улі, що я заходив.

- Так, звісно, Андрію, передам. Сину, з нею все добре, лише потрібен час, аби розібратися в собі.

- Я намагаюся її зрозуміти. Однак, скільки чекати... Це складно... - ці мої слова не отримали відповіді. Та і вони швидше були думками у голос. Після розмови з моїм батьком у дівчини вряд чи лишилися приємні спогади. А після новини, що я Рудченко, навіть не уявляю, що вона подумала. Після останніх стосунків твердо вирішив не відкривати свого походження. Зараз я вже сумнівався, що вчинив правильно. - До побачення, Олено Павлівно.

- До зустрічі, Андрію. Я обов’язково передам Улі, що ти приходив.

Сьогодні мав справи в університеті. Потрібно було закрити деякі питання з документами. Це був мій останній рік у виші. Спускаючись зі сходів, помітив знайому постать. Яскраве вбрання, високий темний хвіст. Оксана завжди переймалася своїм зовнішнім виглядом. Дівчина підвела очі та помітивши мене, помахала.

- До зустрічі дівчата. У мене тут одна справа з’явилася, невідкладна. - донеслось до мене її прощання з подругами. Дівчина попрямувала в мою сторону. Попри сильну ожеледицю, вона була на підборах. - Привіт, Андрію.

- Привіт.

- Тебе теж щодо документації викликали?

- Так, останній курс. Ти досі тут вчишся?

- Ну так, брала академку, тепер переводжуся на заочний. Хочу все ж таки отримати диплом. - дівчина зробила невелику паузу, а потім продовжила. - Андрію, нам потрібно поговорити.

- Добре, тільки давай не тут. Бачу, що ти змерзла, а за рогом є чудова кав’ярня.

- Ти завжди був турботливим.

Удав, що не почув останньої фрази. Ми мовчки пішли до кав’ярні. Після знайомства з меню, Оксана замовила собі матчу на рослинному молоці, я ж взяв звичайний чорний чай з лимоном. Зробивши замовлення, сіли за столик біля вікна. Після морозу тут було дуже затишно. Грала негучна музика. Атмосфера сприяла розмові.

- Ти досі любиш чай? - запитала Оксана, дивлячись у вікно.

- Так, є речі, які не міняються. Про що ти хотіла поговорити?

- Знаєш, довго думала про все, що відбулося, про нас. Я була дурною, що пішла тоді від тебе. Мені прикро, тому хочу вибачитись за свій вчинок.

- Ти хотіла сказати низку вчинків. Оксано, я чудово знаю про ваші з Тімом стосунки у мене за спиною. І підозрюю, що то було зовсім не спонтанне рішення.

- Ну, так. - неохоче зізналась Оксана. - Але Тім так гарно залицявся, що я не змогла відмовитись піти з ним на побачення, а далі все саме якось закрутилося.

- Не хочу чути подробиць. Якщо це все, що ти хотіла сказати, то я піду.

- Ні, не все. Андрію, я хочу, щоб ми принаймні друзями залишилися.

- Цікаве у тебе уявлення про дружбу. Друзі — це люди, які довіряють одне одному. Для нас це неможливо. Та і не вірю я у дружбу між хлопцем та дівчиною. Зазвичай, це погано закінчується. Особливо, коли дружиш з колишньою. Максимум, що я можу тобі запропонувати — це бути хорошими знайомими й час від часу вітатися.

- Ну, хоч щось. Слухай, а чому ти пішов з дому? Була здивована, коли почула про це від нашої компанії. Вони кажуть, о ти з ними теж не спілкуєшся.

- Чутки швидко розповсюджуються. Що ж ти не останню роль зіграла у прийнятті цього рішення. Проте не хочу це обговорювати з тобою. Що таким я тобі не подобаюсь?

- Яким таким?

- Маршрутником, який живе на зарплату.

- ти мені подобаєшся будь-яким. Однак, залишивсь вдома, ти міг би досягнути значно більшого, та і не відмовляв би собі ні в чому. А так поглянь на що ти перетворився? Ти раніше виглядав більш стильно та і машину мав більш престижну.

- Це та ж сама машина. Це єдине, що я залишив з того життя. А про інше — я не хочу жити на всьому готовому. Мені важливо чогось досягнути самому.

- Але ж з грошами батька, ти міг би досягнути більшого...

- Це марна розмова. Я піду. - встаючи зі столу, відчув дотик до своєї руки. Відсахнувшись, пішов до бару, аби розплатитися. Назад проходячи біля столика за яким сиділа Оксана, я промовив. - Знаєш, певною мірою, я радий, що ти зробила саме такий вибір. Адже тепер, знаю, що таке кохати по-справжньому. Приємно, коли тебе люблять безумовно, а не за те, що ти можеш дати.

- Ти про свою Уляну? - обличчя Оксани стало злим. Однак вона спробувала видавити приязну посмішку.

- Так, про неї. І не смій більше до неї чіплятися. Не руйнуй ті крихти поваги, які ще лишилися до тебе.

- Я не...- спробувала заперечити Оксана.

- Що «ти не». Я чудово знаю, що ті повідомлення твоїх рук діло. Кажу ще раз, облиш Улю.

- А ти про повідомлення... Та то був безневинний жарт.

- Я все сказав. Бувай, сподіваюся, не скоро побачимось.

- Сподівайся.

Вийшовши з кав’ярні, відмітив, що мої почуття до цієї дівчини повністю пройшли. Зараз мені було її лише шкода. Вона, як і раніше думала про статки, престиж, вигляд в очах інших людей. Я ж таким бути не хотів. Який же я щасливий, що зустрів Улю. Зараз би не втратити те, що ми так старанно будували весь цей час.