Андрій

Андрій

Батько. З ним у нас були складні стосунки. Він досить жорстка людина. Мабуть, саме тому зміг досягнути успіху у своїй справі. Однак мені завжди не вистачало його розуміння. Він не підтримував мої прагнення, лише диктував, диктував, диктував.

Батько наперед визначив ким я стану і не давав мені жодного права голосу. Він обирав мені додаткові заняття, гуртки, виш. Розумію, що таким чином він дбав про мене. В цьому виявлялась його батьківська любов. Однак мені так хотілося хоч трішки розуміння. Я чітко усвідомлював, що не хочу йти по його стопах. Моя душа не лежала до нашого сімейного бізнесу — будівництва. Це була пристрасть батька. Певно наші постійні розмови на високих тонах зіграли не останню роль в тому, що я вирішив переїхати. Не останню, але не основну.

Розмова з ним не обіцяла бути легкою. Проте він міг пролити світло на те, що сталося з Улею. Не розумію чому він пішов до неї на розмову, але знаючи його методи, не здивований, що дівчина зникла.

Двері в будинок відкрив своїм ключем. Хлопчина з охорони знав мене і легко пропустив всередину. Сподіваюся, що батько вже вдома.

- Є хто? - викрикнув я в пусту прихожу.

Потрапивши в будинок, я ніби занурився у спогади. Були і приємні спогади. Зокрема, довгі розмови з мамою, посиденьки за свіжоспеченим пирогом та інші дрібниці. Мама завжди створювала затишок. Подібна атмосфера була і в Уліному домі.

- Сину, ти тут? - батько вийшов з кімнати. По виразу обличчя я зрозумів, що він чекав на мене.

- Привіт. Ти зробив все, щоб я опинився тут.

- Ти про ту дівчину-офіціантку?

- Її звати Уляна.

- Так, я знаю. Приємна дівчина, але не для тебе.

- Батьку, звідки ти взагалі довідався про Улю? І що сказав їй?

- У мене свої джерела. А що вона тобі нічого не розповіла?

- Після того, як ви порозмовляли, вона зникла. І не хоче розмовляти зі мною. Що ти їй наговорив?

- Правду. Що ви з нею не пара. Не може мій син водитися аби з ким. Вона не нашого рівня.

- Стривай, вона знає, що я Руденко?

- А що вона не знала цього?

- Ні, вона знає мене під маминим прізвищем Петренко. Я майже не розповідав Улі про нашу сім’ю. До того вже мав гіркий досвід. Не хочу більше.

- Схоже я дещо помилився щодо неї.

- Щоб ти й визнавав свої помилки?

- Сину, я трохи змінився відколи ми не бачились. Зробив певні висновки, коли пішов жити окремо. Хвилююсь про тебе. Я не хочу, щоб тобі було боляче.

- Але своїм втручанням ти зробив саме так. Уля зникла, я не знаю де її шукати.

- Знаєш, я прийняв її за дівчину, яка полює за статками. Тому і наговорив їй трохи. Навіть гроші пропонував, аби вона тебе покинула.

- Що ти зробив? Батьку, як ти міг.

- Знаєш, вона спочатку сказала забрати їх, але потім, здається, взяла собі. Там була немаленька сума. Їй би вистачило, аби переїхати до іншого міста. Можливо, так і зробила, якщо, як ти кажеш, вона зникла.

- Я тобі не вірю.

Думка, що Уляна могла взяти гроші не вкладалась у мене в голові. Я знав її, не міг же я помилитися знову. Це було в дусі Оксани, але ніяк не Уляни.

- Сину, я помилився, вибач мені. Зайди, давай поговоримо як чоловік з чоловіком.

- Знаєш, після того, що я дізнався не те, що говорити з тобою не хочу, але й бачити. Я був правий, що пішов жити окремо. Кажеш, що змінився? Ти лишився таким же черствим, як і був! Тобі і досі плювати, як я почуваюся, чого прагну. Інакше, ти б не втрутився.

Не хотів навіть дивитися батьку у вічі. Я був злий на нього. Здавалося, що він прагнув зламати моє життя. По дорозі знову набрав номер Улі. Проте почув лише ряд довгих гудків. Як же я хотів з нею порозмовляти. Як же я скучив за нею.