Уляна

Уляна

На зміну до кав’ярні я прийшла у гарному настрої. Минулий вечір був дуже приємним та надихаючим. Минуло вже близько тижня від тієї важкої розмови. Оксана більше не з’являлася, тож я почувалася спокійно і щасливо.

- Привіт. - на зміні сьогодні був Олег. - Тебе чекають за тим столиком.

Я повернулася і побачила, що біля вікна сидить незнайомий мені чоловік. По віку він міг би бути моїм батьком. Серйозний, з сивими скронями, він мав дуже поважний вигляд. Цього чоловіка я бачила вперше. Проте щось знайоме було в його обличчі та вигляді. Ось тільки не могла зрозуміти що саме.

- Він прийшов одразу після відкриття і запитав про тебе.

- Дивно, бачу його перший раз. Зараз переодягнуся та підійду до нього.

Наближаючись до чоловіка за столиком, я відчула певний неспокій, ніби в передчутті чогось поганого. Намагаючись відігнати від себе ці думки, привіталася з поважним паном.

- Добрий день, мені сказали, що ви хотіли мене бачити.

- Так, ви ж Уляна, вірно?

- Так, це я. Ми з вами знайомі?

- Не думаю, хіба що Андрій розповідав вам про свою сім’ю. Я Аркадій Петрович, батько цього юнака.

- Приємно познайомитись. - тут я зрозуміла чому чоловік був мені знайомим. Андрій дуже подібний на нього. - Чим можу допомогти? Може кави чи чаю?

- Ні, дякую. Маю до вас розмову. Зможете приділити мені пару хвилин.

- Лишень поки немає відвідувачів. Вибачте, у нас з цим дуже строго.

- Думаю, що я впораюсь. Послухай, я хочу, щоб ви з моїм сином більше не бачились. Не думаю, що ти підхожа для нього партія. - сказав Аркадій Петрович буденним голосом, ніби й не вирішував долі свого сина.

- Прошу? - слова давалися мені важко.

- Так буде краще для вас двох. Андрій — мій старший син. З часом він має взяти на себе керування нашою компанією. А через тебе він відмовляється повертатися додому. Думаю, ти чудово знала хто він ще до того, як ви почали зустрічатися. Адже наше прізвище не останнє у цьому місті. Всі знають хто такі Руденки. - я навіть не знала що сказати. - Андрію необхідна інша партія — освічена дівчина, яка стане йому підтримкою. А не якась офіціантка з периферії.

-Думаю, що Андрій вже досить дорослий і свідомий, аби приймати такі рішення.

- Мені краще знати, що буде ліпше для мого сина. Я все сказав. Щоб тебе і близько не було біля мого сина. А це за моральну шкоду. - чоловік дістав конверт та поклав його на стіл. - Тут достатньо грошей, щоб ти могла зникнути. Деталі мене не хвилюють.

- Заберіть, я не потребую ваших грошей. - розвернувшись, я різко відійшла від столика. Не могла це більше слухати. Чоловік теж підвівся і пішов до виходу. Конверт залишився на столі.

- Я нічого не маю проти тебе особисто, просто ти не та дівчина, яка потрібна Андрію. - промовив він на останок та вийшов із закладу.

Олег мовчки спостерігав за цією сценою.

- Не кажи нічого, будь ласка, - промовила я до хлопця, коли він підійшов до мене. - я пішла обслуговувати відвідувачів. - за час, що ми розмовляли з Аркадієм Петровичем у кав’ярні вже зайняли декілька столиків.

На автоматі я приймала замовлення за замовленням аж поки не закінчилася моя зміна. За цей час я мала можливість трохи подумати та зібрати себе до купи. Я не знала, що Андрій син Руденків. Він мав інше прізвище, принаймні я знала його під іншим прізвищем — Петренко.

Часто чула про їх компанію. Про них писали в газетах та говорили по місцевому телебаченні. В компанії було багато працівників. Хтось навіть переїздив до нашого міста, щоб працювати на Руденка.

В голові було багато питань. Якщо Андрій — спадкоємець компанії, то чому він працює водієм? Чому живе окремо від батьків? Він ніколи не розповідав мені про свою сім’ю. Та і я не хотіла лізти із питаннями. А тепер все обернулося так. Можливо, мені й справді потрібно зникнути. Мої думки та емоції не витримували такого навантаження. Навіть плакати сліз не було. Всередині лиш розпач та заціпеніння.

Вдень ми з Андрієм перекинулися парою повідомлень. У хлопця був хороший настрій. Я не хотіла посвячувати його у те, що відбулося зранку. Навіщо загострювати стосунки з батьком. У вечері я послалася на зайнятість і попросила не приходити за мною. Мені потрібен був час, аби подумати.

- Все добре? - запитав Олег в кінці зміни.

- Боюся, що ні. - відповіла йому з вимученою посмішкою.

- Слухай, може тобі перепочити декілька днів? Я з родичами про все домовлюся.

- Ти справді можеш? - мене здивувала пропозиція Олега. Здавалося, що він брав на себе забагато.

- Звісно, можу. Вони мені не відмовлять.

- Ну, спробуй. Якщо не вийде домовитись зателефонуй мені, будь ласка, вийду завтра за зміну. Хоча й не знаю як буду працювати.

- Слухаюсь, мій капітан. - Олег скорчив гримасу та приклав руку до лоба, ніби віддавав честь. Це видовище змусило мене щиро усміхнутися. - Не хвилюйся, все буде добре. Може тебе провести додому?

- Ні, дякую. Я хочу побути сама.

Закутавши на шию улюблений шарф та натягнувши шапку, я вийшла з кав’ярні. На дворі поволі падав пухнастий сніжок. Це була моя улюблена погода для прогулянок. Однак всередині так штормило, що і вона не радувала. Я не знала як вчинити правильно, не знала що буде далі. Не хотіла втратити Андрія, але й зробити його життя складнішим теж не могла.