Андрій

Андрій

Двері мені відкрила мама Уляни. Я не бачив її досі, лише чув багато теплих слів у розповідях Улі. Дівчина була дуже схожа на маму. Ті ж блакитні очі та темне волосся. Тільки у жінки воно було з вкрапленням сивини.

- Привіт, ти певно Андрій?

- Добрий вечір, так. Ми ще не знайомі особисто. Радий вас бачити, Олено Павлівно. Уляна багато розповідала про вас.

- Приємно це чути. Рада, що ти прийшов. З Улею щось не те. Вона прийшла раніше і виглядала дуже засмученою. На запитання відмовчується. Можливо, тобі вдасться щось дізнатися. Проходь. Уля, це до тебе! - викрикнула жінка. - Сміливіше, я не кусаюся. Ось тут можеш лишити верхній одяг.

Квартира Уляни була дуже затишною. Багато світла, милі дрібнички на поличках та аромат випічки. Одразу помітно, що тут живуть жінки. Порівняно з цією квартирою моє житло виглядає як холостяцький барліг. Можливо, тому я і не поспішав запрошувати туди дівчину.

Уляна вийшла в коридор. По її очах я зрозумів, що вона не очікувала мене тут побачити.

- Привіт, - сказала вона вимучено. Її обличчя було засмученим, а очі червоними від сліз.

- Привіт, ти не відповідала на дзвінки, я хвилювався. Що сталося?

- Думала, що ти знаєш, що сталося.

- Не розумію.

- Я з Оксаною познайомилася. Точніше, вона познайомилася зі мною. Оксана приходила до нас в кав’ярню.

- Що? Як вона тебе знайшла? - я не очікував, що Оксана розгорне таку діяльність.

- Не знаю. До того мені приходили дивні повідомлення, певно, що теж від неї.

- Чому ти одразу не сказала?

Уля лише розгублено знизала плечима.

- Діти, йдіть чаю поп’ємо. - мама Уляни вийшла з кухні. Ми подивилися одне на одного. - Ходімо, ходімо. У мене пиріг ще теплий. На ситий шлунок краще справи вирішувати.

- Йдемо. - Уля взяла мене за руку й повела на кухню.

Я не очікував такого прийому. Вже відвик від домашнього затишку. Колись і у нас вдома так було. За приємною розмовою час проминув непомітно. Олена Павлівна виявилася цікавою та веселою співрозмовницею. Своїм характером Уля явно пішла в маму.

Після гостини ми з Уляною переглянулися:

- Нам потрібно поговорити.

- Ходімо до мене в кімнату.

Я дуже дорожив нашими стосунками та не міг собі дозволити втратити їх. Зайшовши в кімнату я озирнувся довкола. Місця тут було небагато. Але приміщення виглядало затишно, як решта квартири.

- Сідай ось тут. - Уля показала рукою на крісло. Воно було мило прикрашене м’якими іграшками. Деякі з них я дарував Улі сам на наші невеликі річниці.

- Отже, треба починати з початку. Хто така Оксана?

- Це дівчина з якою я зустрічався 3 роки тому.

- Можеш розказати про це більше? Бо після розмови з Оксаною я не знаю що думати. Чесно, мені не хотілося навіть з тобою розмовляти, тому і не відповідала на дзвінки. Однак побачивши тебе, зрозуміла, що не можу все так залишити. Тож хочу почути історію з перших вуст.

По дівчині було помітно наскільки важко давалася їй ця розмова. Хоча вона старалася говорити жваво, як зазвичай, її очі говорили, що їй сильно болить. Мені так захотілося її обійняти. Я встав із крісла і, зробивши декілька кроків у її напрямку, міцно притис Улю до грудей. Мені на мить здалося, що ще трохи і я можу її втратити.