Уляна

Уляна

Ця дівчина почала приходити у нашу кав’ярню мало не щодня. Здається, що вона спеціально заходила у мою зміну. Чи у мене вже розвинулась параноя? А як їй не з’явитися, коли ти регулярно отримуєш дивні повідомлення чи то з застереженнями, чи погрозами.

Смс почали приходити все частіше. Спочатку я намагалася не реагувати на них, але це ставало дедалі важче. Сьогодні навіть вирішила розповісти про повідомлення Андрію. Особливо останнє вибило із колії. У ньому було написано наступне: “Ти маєш дещо, що належить мені, але не довго лишилося радіти”. Декілька раз намагалася написати чи подзвонити на цей номер, проте все безрезультатно.

- Ще щось бажаєте? - підійшла я до столика з таємничею гостею.

- Так, будь ласка, ще еспресо і рахунок. До речі, мені дуже сподобався ваш заклад. Він нічим не гірший за кав’ярні закордоном. Маю невеличкий блог, можу зробити рекламу.

- Будемо вдячні за позначку. Ви певно, багато подорожуєте?

- Трохи є. Та і тут проїздом. Маю деякі невирішені справи.

- Я ж думаю, що раніше не бачила вас. У нас містечко не таке вже і велике. Здається, що всі одне одного знають.

- Так, у свій час я звідси вирвалась. Мріяла про яскраве життя. У цій дірі його вряд чи здобудеш.

- Мені подобається наше містечко. Воно затишне, таке домашнє.

- Певно, ви мене не зрозумієте. У нас з вами різні рівні. Вам достатньо малого, а мені завжди хочеться більше.

- Певно... - слова дівчини були сказані ніби і з посмішкою, але боляче шкрябонули мені по серцю. Чи погано любити своє містечко і хотіти жити та розвиватися тут?

- Мене звати Оксана. - чомусь дівчина вирішила познайомитися.

- Приємно, Уляна. Щось я з вами заговорилася. Вибачте, зараз принесу вашу каву.

Я пішла до стійки за якою сьогодні працював Олег.

- Зроби еспресо, будь ласка.

- Пару хвилин і готово. Уля ти чимось засмучена?

- Та пусте...

- Тобі більше личить посмішка. - кинув він наче просто так. Але ці слова змусили мене зашарітися. Який дивний день сьогодні.

- Дякую.

Я взяла каву та пішла до Оксани. Вона знову не зводила з мене очей.

- Ваш хлопець? - кивнула вона у бік Олега.

- Ні, колега.

- Ти йому явно подобаєшся. Нічого, що я на “ти”? Ніби ровесники.

- Все добре. Ваш рахунок.

- Знаєш, неможна розкидатися людьми, якими ти небайдужа. - Оксана продовжила говорити, ніби сама до себе. - Ось я і повернулася до такої людини. Це мій хлопець. Колись я зробила дурницю, але думаю, що він мені пробачить цей невеликий інцидент. Хочеш покажу його фото?

Мене мало цікавила її історія. Тут у своїй би розібратися. Але заради ввічливості подивилася на фото. На ньому було зображено два усміхнених, щасливих обличчя. Моє серце пропустило стук. Поряд з Оксаною посміхався Андрій, мій Андрій.

- Це ми відпочивали разом. Ми багато подорожували. Який то щасливий час, ніби вчора ми ще були разом. - дівчина розповідала це дивлячись на мене. Вона помітила, що я розгублена. - У нас була невелика пауза у стосунках, але тепер я повернулася, щоб все продовжити. Знаєш, я завжди повертаю своє.

Оксана промовила ці слова, розплатилася та вийшла із кав’ярні. А я продовжила стояти на місті, ніби приклеєна.