Андрій

Андрій

Весь вечір я не знаходив собі місця. Певно, недосказанність — це гірше, аніж дізнатися гірку правду. Хоча на мене це не схоже. Зазвичай, я досить прямолінійний. Але чомусь тут забракло духу поставити пряме запитання. Я дуже дорожив нашими стосунками. За цей час, що ми разом Уля стала для мене більше, аніж дівчина, яка подобається. Я бачив у ній людину з якою хотів би провести життя. Навіть хотів освідчитись, підбирав для цього влучний час. А тут таке. Можливо, ми ще не все знаємо одне про одного і потрібен ще час?

З цими думками я добрів додому. Аби вони більше не з’їдали мене, вирішив лягти спати. Я не міг більше ні про що думати.

Зранку побачив повідомлення від Улі. Моє серце забилося частіше. Вона не змінила до мене свого ставлення. Отже все добре? Стало соромно за свої сумніви. Вирішив, що просто включив режим Отелло і, певно, варто його вже вимикати.

Наступні декілька днів все було добре. Неприємні почуття поступово відпускали. Уляна мала вихідні і нам вдалося провести трохи більше часу разом. Навіть в кіно потрапили на фільм про який вже давно розмовляли. Це була комедія. Як же приємно було спостерігати за щирою посмішкою Улі.

Наступного дня Уляна мала зміну в кав’ярні. Цього разу я вже мав вихідний і вирішив зайти за нею завчасно. За стійкою працював вже знайомий мені хлопець. Уля не очікувала побачити мене так рано та і я розумів, що швидше за все вона буде зайнята клієнтами. Проте подумав, що зможу підготуватися до заліку, поки її чекатиму.

- Кава? Чай? - Уляна підійшла до мого столику. - Привіт. Рада тебе бачити.

- Чай з лимоном, будь ласка. Я тебе теж. Все добре?

- Так, звісно. -відповіла вона і посміхнулася. - Зараз принесу чайок.

Дівчина підійшла до стійки і, попросивши у баристи заварити чай, швидко пішла до інших клієнтів. Хлопець підвів на мене погляд. Він наче мене вивчав. Певно, хлопчина не пропустив повз увагу ту сцену, яка була декілька днів назад. Оглянувши мене з ніг до голови, він усміхнувся. Чомусь він мене неабияк дратував.

Коли Уля підійшла забрати мій чай, бариста, ніби ненароком, сказав їй:

- Уляно, до речі цілий день хотів сказати, що ти сьогодні гарно виглядаєш!

- Дякую. - дівчина спантеличено подивилася на нього.

При цьому бариста поглядав в мою сторону. Він чекав мою реакцію. Однак, я вирішив не тішити його самолюбство. Я бачив, що цей комплімент не справив враження на Улю.

- Твій чай. - вона підійшла до мого столику. - Вибач, я б з радістю присіла біла тебе, але роботи повно. Ти й сам бачиш скільки відвідувачів.- дівчина озирнулася і показала на зал, в якому було неабияк людно.

- Так, я все розумію. Скажи, а хто той хлопчина за стійкою. Здається, до минулого разу його тут не було.

- Так, він тут нещодавно. Це Олег. Він якийсь родич керівництва. Здається, що він чимось завинив перед своїми батьками і ті змусили його йти на роботу.

- Ти вже так багато знаєш про нього. - чомусь вилетіло у мене.

- Ми в одному колективі. Щось дівчата розповіли, щось він сам. Це ж нормально.

- Нормально... - у моєму голосі знову були нотки ревнощів. Я не хотів, щоб вони проростали у моєму розумі. Однак, складно було дали їм раду. - Дякую за чай. Все добре, працюй, не звертай на мене уваги.

Я встиг розгледіти в очах Улі занепокоєність. Однак в цей момент хтось покликав її.

- Можна розрахунок? - голос клієнта був трохи знервований. Дівчина поспішила до столику.

Значить мажорчик. Що йому від неї потрібно чи він просто розважається, вибішуючи людей. Хоч це було складно, але вирішив повернутися до навчання.

Уляна, як завжди, завершила роботу о 9 і ми відправились на нашу традиційну прогулянку. Я був напружений і не так багато говорив. Уляна відчула цю зміну моєї поведінки та запитала:

- Андрію, що сталося? Тільки не кажи, що все добре, бо я бачу що це не так.

- Нічого від тебе не сховається. - сказав я таким тоном, що Уля аж зупинилася.

- Прошу? Ти не хочеш про це говорити? Можливо, мені взагалі варто піти?

Я ще не бачив мою дівчину такою. Вона неабияк розгнівалася та і мені було складно дати раду емоціям. Зробивши, глибокий видих, я промов:

- Вибач, я не хотів тебе образити. Просто стільки думок в голові. Я не певен,що ти мене зрозумієш правильно. - слова давались нелегко. Я боявся, що Уля може не зрозуміти, що я відчуваю.

- Ну, а ти спробуй. Тоді і побачимо чи зрозумію чи ні.

- Ну добре. Мені не дає спокою ваш новий бариста.

- Олег? - Уля здивувалася.

- Його звати Олег? Так, він. Мені здається, що Олег до тебе нерівно дихає. Його мова, манера говорити, компліменти. Мене це непокоїть.

- Ти ревнуєш?! - Уляна не зводила з мене здивованого погляду.

- А на що це схоже?

- На це і схоже. Але мені немає до нього жодного діла. Мене дивує така твоя реакція. Ми ж в одному колективі і мусимо якось комунікувати. У мене є ти. Навіщо мені Олег.

- Знаєш, я багато про це думав. Ще від минулого нашого діалогу в кафе. Не в тому справа, що я тобі не довіряю. Я знаю таких типів, як він.

- Олег — це просто колега.

- Ну якщо ти так кажеш...- я вирішив зам’яти цю тему. Не хотілося порпатися у болючому минулому. Та і навіщо Улі знати про мої минулі стосунки. Час пройшов, біль ущух, уроки взяті і ми рухаємося далі. - Ти не змерзла? Давай вип’ємо чаю разом?

- Хлопче, чи ти забув, що я працюю у кав’ярні? У мене вже алергія на заклади. Давай краще ще коло зробимо по площі. Он як все гарно прикрашено. - Дівчина показала на яскраві вогні, які обплітали дерева. Я і не помітив їх за своїм “веселим” настроєм.

- А давай.

Здавалося, того вечора ми вже не поверталися до розмови про ревнощі. Були значно приємніші теми. Ми разом мріяли про майбутнє, будували плани. Не думаючи, що спочатку потрібно вирішити питання минулого. Адже якщо пережите досі бентежить нас, то воно отруює сьогодення і руйнує те, що ми так старанно будуємо.