Уляна

Уляна

День добігав до вечора. В нашій кав’ярні сьогодні було дуже багато відвідувачів. Деякі легкі та приємні. Хтось буркотливий і знервований. До того ж потрібно було прийняти нові надходження — ми отримали ароматні сорти кави для напоїв. Під вечір я вже була виснажена.

До того ж у нас з’явився новий бариста. Якийсь родич власниці кав’ярні. Його потрібно було ввести у курс роботи. Хлопчина мав купу питань і задавав їх у самий незручний для цього момент, що неабияк нервувало. Однак, я намагалася залишатися ввічливою.

У цей шалений день зігрівало лиш одне — скоро зможу побачити свого Андрія. Думка про це надавала сили і підіймала настрій. Ну ось, здається це останні на сьогодні відвідувачі. Пара вже починала збиратися і попросила про рахунок. Підійшла до стійки, щоб розрахувати. Тут у Олега, так звали новенького, виникло чергове “невідкладне” запитання. Цього разу він підійшов аж надто близько, щоб його задати. Відповідь хлопець вирішив записати у телефоні. Як він пояснив “щоб не забути”. Сподіваюся, що на цьому його сьогоднішнє навчання буде завершено. Завтра його навчатиме вже інша зміна, а у мене ви-хід-ний. На цій приємній думці я почула як хтось увійшов. Навіть не обертаючись я відчула хто то був.

Обернулася, помахала Андрію. Однак, не побачила на його обличчі звичної усмішки. Коли він підійшов, я хотіла, як завжди, обійняти хлопця. Проте, він відсахнувся від мене, ніби я чужа. Здається, що він навіть не дивився мені в очі. Його погляд був, ніби крізь мене. Це неабияк спантеличило. В голові з’явилась купа питань: я щось зробила не так? Може у Андрія щось сталося? Певно, цей мій настрій відобразився на виразі обличчя, бо Андрій наче відмер, подивився на мене і запитав:

- Ти вже?

Моя зміна вже закінчилася, тож я ствердно відповіла та поспішила у підсобку. По дорозі до приміщення я не припиняла гадати що ж пішло не так. Зараз ми обоє зайняті і заклопотані. У Андрія і у мене продовжується навчання. Разом з роботою потрібно встигати вчити те, що задавали на парах. Через це ми спілкуємося не так часто. Однак, Андрійко завжди зустрічає мене зі зміни і проводить додому. Це наша можливість провести час лише удвох. З приємністю загадала наше останнє побачення. Воно було таким приємним.

З Андрієм я почувалася впевнено. З ним було затишно і легко. Ми могли розмовляти про все на світі. Однак, коли я запитувала хлопця про його сім’ю він починав нітитися і відповідав дуже сухо. Мені здавалося, що він не хотів розповідати про них. Хто знає, можливо, у них були непрості стосунки. Намагалася дізнатися про них у наших спільних знайомих, але вони теж мало що знали.

За цими думками я швидко переодягнулася і поспішила до юнака. Він стояв на тому ж місці, де я його залишила. Що теж було дивно. Зазвичай, він почував себе більш розслаблено і сидів на вільне місце, аби мене почекати. А тут він виглядав знервованим і задуманим.

Ми разом вийшли з закладу. Андрій навіть зробив комплімент тому, як я виглядаю. Дивно було чути такі слова, адже я здавалася собі змученою і певно на обличчі читалася втома. Однак ця ситуація зовсім не виходила у мене з голови.

Я спробувала довідатися, що ж врешті сталося. У відповідь Андрій почав розповідати про пасажирів. Не раз чула історії про те, як вони можуть вибісити. Зрештою сама про це добре знала, адже вже не перший рік працювала у сфері обслуговування. Андрію і раніше допікали пасажири, однак він вперше виглядав так дивно. Це було на нього зовсім не схоже.

Через декілька кварталів він наче почав приходити в себе. Навіть намагався віджартуватися на тему своєї дитячою мрії. Все ж мене насторожило те, що він так мало розповідав про свою сім’ю. Я бачила його стан і не хотіла надто багато розпитувати. Мені здалося, що за той час, що ми були разом, я так мало дізналася про нього. Що я знала? Місце роботи, навчання, деяких друзів, певні захоплення... В той час я йому розповідала майже все про себе, своє життя, почуття, емоції. Можливо, що йде не так?