Андрій

- Ей, що з тобою? Важкий день? - Уля не розуміла що відбувається. Здається, вона вперше бачила мене в такому стані. Я ж не дивився на неї. Напроти не зводив очей із хлопчини за стійкою. Акуратна, аж занадто, укладка, білий комірець сорочки. Він був приємний і усміхнений. Не те, що я зараз.- Андрію, ти тут? Що сталося?

Не знаю чому, але я вирішив перевести тему розмови. Хоча це було ой як нелегко.

- Так-так, день важкий. І всі пасажири ніби з глузду з’їхали. Страшенно втомився. - здається, я навіть вичавив із себе посмішку. Однак вона не переконала Улю, що все добре.

- Може тобі чаю чи кави? Замерз? - вона щиро за мене хвилювалася.

- Ні, дякую. Все нормально.

Ага “нормально”. Я ще не знав того хлопчину за стійкою, але він мене вже добряче дратував. Що він собі дозволяє? Як він спілкується з моєю дівчиною? Що він там записував? Ці думки не давали мені спокою. Однак, якби я почав наїжджати на цього кавоварщика мене б або виставили із закладу, або Уляна мала б клопіт, а я цього не хотів. Тож вирішив тримати себе в руках. Якось це виходило. Проте по занепокоєних очах дівчини я бачив, що виходило не дуже.

- Ти вже? - вирішив переключити увагу на Улю.

- Так, майже. Зачекай пару хвилин. - вона побігла у підсобку, щоб переодягнутися.

Бариста спостерігав за цією сценою. Певно, він чув цей наш недодіалог. Хлопчина вивчав мене поглядом. Що він бачив? Змученого водія у м’ятому одязі. Ми так і стояли, не промовляючи ні слова. Тут із-за кутка вийшла Уля.

- Я готова. Ходімо. - вона виглядала чудово. Зовсім непомітно, що дівчина відпрацювала 10-годинну зміну у кав’ярні.

- Гарно виглядаєш. - сказав їй, коли ми вже спускалися сходами з кафе.

- Дякую. - Промовила Уля та підвела на мене очі. - Андрію, що то було? Я тебе вже трохи знаю і можу точно сказати, що втома так не виглядає. Що сталося?

Було би добре одразу розповісти їй про свої почуття, але я вагався. Мало що там було. Не хотів виглядати Отелло, який допитує Дездемону. Тому відповів:

- Та правда день важкий був. Ще й пасажири вибісили. “Не так став”, “не туди став”. Їх звичний репертуар.

- Я думала у тебе до цього вже імунітет. Ти у мене завжди такий спокійний, лагідний та привітний.

Ага “привітний”. А тому кавоварщику хотілося каву на голову вилити. Ось і що подумає про мене Уля, якщо я озвучу їй ці думки. Не хотів я у її очах поставати неадекватним ревнивцем.

- У тебе. Знаєш, це ж моя перша зима за кермом маршрутки, тому і нервуюся. Та і дороги у нас чистять ти знаєш як. - намагався перевести тему подалі від мого настрою Отелло.

Чим далі ми йшли від закладу, тим більше я заспокоювався. Уляна дивилася на мене своїми глибокими блакитними очима. Я бачив у них щирість і довіру. Часом вона здавалась мені маленькою дівчинкою, яка всім цікавиться і має страшенну жагу до життя. Дівчина була дуже легка у спілкуванні. Вона приваблювала своєю м’якістю і жіночністю. Уля дуже відрізнялася від моїх однокурсниць та інших дівчат з мого оточення. Це і змусило мене зробити той перший крок. І я про нього досі ще не разу не пожалував. Коли дівчина дивилася догори, її шапка кумедно сповзала на очі. Щоразу старався допомагати їй поправити її, ледь стримуючи сміх. Вона була такою милою. Такою моєю.

- До речі, - сказала Уля.- Я не пригадую, щоб ти розповідав, як почав працювати на маршрутці. Чому саме ця професія?

- Ну знаєш, це була мрія мого дитинства. Я відколи був хлопцем збирав модельки автобусів і уявляв як крутитиму баранку під шансон.- сказав я з максимально серйозним обличчям.

- Справді? - моя відповідь неабияк спантеличила дівчину.

- А ти як думаєш?

- Ну не схожий ти на фаната Бутирки.

- А як вони по-твоєму виглядають?

- Ну це такі чоловіки з цепом на грудях. Вони завжди чимось роздратовані, безперестанку рахують гроші за кермом та говорять по телефону.

Я розсміявся.

- Це ж класичний маршрутчик! Та добре, я жартую. Мій дядько дізнався, що я шукаю роботу та й влаштував мене сюди.

- Класно! А дядько ким працює? Теж водій?

- Так-так, водій. - я не хотів вдаватися в подробиці стосовно родинних зв’язків, тому швидко перевів тему.- А як ти? Як твій день? А то все про мене та про мене.

І Уляна почала розповідати. Кумедні історії про відвідувачів, нові сорти кави і ні слова про нового баристу. Чому ж він не йде у мене з голови? Можливо, там нічого і не було, але ця ситуація не давала мені спокою...