Минуло 4 місяці.

Минуло 4 місяці

Андрій

Я якраз завершував свою робочу зміну. Якось важко вона далася мені сьогодні. Люди знервовані та і зимові дороги не сприяють швидкому пересуванню. Зігрівало душу лиш те, що ще трохи і я побачу мою Уляну.

З того часу, як ми були разом на даху минуло вже близько 4 місяців. Хоча як минуло? Пролетіло. Здається, що скільки часу ми не були б удвох — цього завжди мало. Години пролітають мов декілька хвилин.

Останнім часом ми можемо зустрічатися не так часто, як хотілося б. Робота, навчання та купа інших справ. Виручають телефонні розмови, спілкування у месенджерах та короткі прогулянки. Ось і зараз я поспішаю до Уляни, щоб зустріти її з роботи. Її кав’ярня вже скоро зачиняється.

Швидко паркуюся, здаю зміну та прощаюсь з хлопцями на стоянці. Вони ще щось хочуть розказати, але я вже не слухаю їх. Немає часу, адже ВОНА чекає. На щастя, Улянина кав’ярня знаходиться зовсім недалеко від моєї роботи. Вже навіть бачу вхід у заклад. Піднімаючись сходами бачу моє щастя. Вона мило посміхається, розповідаючи щось відвідувачам. Вирішив трохи поспостерігати за нею зі сторони. Ті ж блакитні очі, які мені запам’яталися чи не з першої нашої зустрічі. Волосся забране у високий хвіст. Проте на ній вже не легенька сукня, а уніформа мережі кав’ярень. Яка ж вона гарна! Я ціную її за справжність. Вона така, як є. Не намагається підлаштовуватись чи вдавати із себе когось іншого, просто так для статусу.

Ось вона вже підходить до стійки. Хочу відкрити двері, але щось мене зупиняє. Помічаю як бариста щось каже Уляні на вушко, а вона так мило йому посміхається. Не подобається мені ця ситуація. Здається, цього хлопчини я раніше не бачив. Можливо, вдалася взнаки втома, але я не на жарт роздратувався. Хлопець-бариста дістав телефон і щось почав записувати. Мені здалося, що Уля надиктовувала йому свій номер.

Захотілося виказати цьому кавоварщику все, що я про нього думаю. Я потягнув двері до себе і вони відкрилися. Дзвоник сповістив персонал про нового відвідувача. Уляна повернулася у мій бік і як нічого не сталося помахала, кличучи підійти.

- Андрійку, яка ж я рада тебе бачити! - вона хотіла мене обійняти та я відсахнувся наче ми були мало знайомі. Дівчина не зрозуміла цієї моєї реакції. У її очах я побачив розгубленість. Подібна була тоді, коли ми вперше гуляли разом.

- Рада? Можливо я завадив?! - що зі мною. По-життю я був досить врівноваженою людиною, але ця ситуація мене чомусь вибісила.