Частина 6

– добре, я скоро буду,– я поклала слухавку і зразу ж попрямувала до виходу. Вже біля дверей я відчула долоню Андрієвського в себе на руці. Він взяв мене за руку і повернув обличчям до себе

Саша: що сталося? – він схвильвано оглядав мене з ніг до голови

– яка тобі різниця? – говорила я, відштовхуючи хлопця від себе

Саша: Марта, скажи, що сталось? – хлопець дивився мені в очі, ніби збирався заглянути в саму душу, саме цей погляд викликає в мене відчуття слабкості. Слабкості, якої я вже давно не відчувала, якої здається вже не мало бути взагалі, та ні вона тут, знову зі мною. Гаряча долоня Андрієвського, остаточно привела мене до тями

– Софія, щось натворила, я не знаю навіть, що думати,– я закрила обличчя руками і тяжко видихнула 

Саша: так спокійно, все добре, ти чуєш мене

– ну я б так не сказала, моя подруга зараз в поліцейському відділку, точно не чай п'є

Саша: ну тоді поїхали, дізнаємося все,– він попрямував до дверей, та я все ж залишилась стояти на місці

– не треба, я сама

Саша: давай хоча б зараз ти відключиш режим "я сама" , а приймеш допомогу,– я видихнула, справді він був правий, я завжди все робила сама ні на кого не покладаючись, я завжди вважала ,що так буде правильно. Та здається інколи треба приймати допомогу, сьогодні саме такий день, тому негаючи часу ми з Андрієвським вийшли з його кабінету

– на кого ти залишиш офіс?

Саша: на свого помічника,– він кивнув одному з хлопців, який сидів і щось уважно розглядав в ноутбуці,– Євген, ти за старшого, я скоро повернусь

Мія: Марта, ви куди? – дівчина здивовано глянула на нас

– Софія, зараз в поліцейському відділку

Мія: що?

– нема часу пояснювати, треба їхати

Мія: ну тоді поїхали, по дорозі подзвоню дівчатам,– ми втрьох вийшли з офісу, я звісно ж попрямувала до своєї машини, та Андрієвський зупинив мене

Саша: поїдемо на моїй,– впенено сказав хлопець, здається він був на всі ссто впевнений, що я погоджусь

– для чого? Я взмозі їхати сама,– говорила я, відчиняючи двері

Саша: Марта, будь-ласка давай тільки не зараз, добре

– але...

Саша: Марта,– не знаю, що зі мною сьогодні, все звалилось на мене так різко і так не вчасно. Бажання сперечатися в мене аж ніяк не було, тому я мовчки зачинила двері машини і сіла в машину Андрієвського, він мені здається був такому ж шоці, як і Маруся, яка до речі вирішила поїхати за нами. Ми їхали мовчки, Маруся вже обдзвонила всіх дівчат, вони сказали, що скоро будуть. Поки ми їхали я обдумувала наш нещодавній поцілунок

– не розумію, що на мене найшло. Навіщо я відповіла на цей дурнуватий поцілунок, та чорт побери, я не розумію, що зі мною. Здається ніби стіна, яку будувала стільки часу, дає тріщини, хоча маленькі, але тріщини. І я розумію, що рано чи пізно, ці маленькі тріщини стануть великими. Великими проблемами в моєму житті...– з думок мене вивів Андрієвський, який обережно торкнувся моєї руки

Саша: Марта, ми приїхали, – майже пошепки сказав хлопець, я кивнула і швидко вийшла з машини, біля відділку вже стояла машина Ніки, біля неї я побачила всіх своїх подруг

– привіт всім, пропоную поговорити потім ,спочатку треба дізнатися, що Софія тут робить?– дівчата погодилися зі мною і ми разом зайшли всередину. Я впевнено попрямувала до одного з поліцейських

– доброго дня, мені потрібна Софія Семків

Поліцейський: до неї зараз не...

– мені можна, я ще раз питаю, де вона?

Поліцейський: шановна, мені здається ви хочете сісти за решітку разом зі своєю подругою, – спокійно повторював чоловік, ніби робот, може й справді більше ніяких фраз не знає

Саша: я прошу, вас по доброму, просто впустіть цих дівчат до їхньої подруги, бо інакше...

Поліцейський: ви нам погрожуєте?

Саша: ні в якому разі, я просто попереджую

– останній раз повторюю і більше не буду, де моя подруга?

Поліцейський: добре, добре, вона зараз в кабінеті Артема Романовича,– не витримавши відповів поліцейський

– ось так б і одразу,– я попрямувала до кабінету цього Артема Романовича. Навіть не постукавши, я відчинила двері. Коли я опинилася в кабінеті, то побачила Софію, яка сперечалась з якимось хлопцем, наскільки я зрозуміла, це і був той самий Артем Романович

Артем: шановна, а ви хто? І вас не вчили стукати? – молодий хлопець років 28, кинув на мене зневажливий погляд, та в цей момент мені було байдуже, хто він і що про мене думає, зараз найголовніше було витягнути подругу звідси

Софія: Марта... – вона хотіла щось сказати, та я не дала їй цього зробити

– я подруга Софії, і я зараз же хочу дізнатися, чому вона тут?

Ніка: це цікаво не одній тобі, – в кабінет уввійшли інші дівчата

Софія: ви всі тут? – здивовано запитала дівчина

Мія: як бачиш

Оксана: Софія, що ти тут робиш?

Ліля: ти тільки приїхала в місто і вже потрапила в відділок

Віка: мені здається, тобі скоро й довічне дадуть

Артем: я вам не заважаю? – запитав знервовано хлопець 

– заважаєш,– сказала я навіть не глянувши в бік хлопця

Артем: тепер точно видно, що ви подруги,– пробурмотів він собі під ніс                                                    

– залиш нас, нам треба поговорити

Артем: що ви собі дозволяєте?

Ніка: будь ласка, ми всього лише хочемо поговорити з подругою,– ввічливо попросила одна з подруг

Мія: чи це вже заборонено?

Артем: добре, тільки ненадовго,–  він розлючений вийшов з кабінету, ми ж всі глянули на Софію

Оксана: ми уважно слухаємо 

~ Софія

Я приїхала з виступу, десь о 7 ранку, вийшла з аеропорту. Вирішила поїхати в кафе, взяти собі лате, так я і зробила. Недалеко від аеропорту є прекрасне кафе, де роблять прекрасний лате. В мене прийняли замовлення і я чекала його за барною стійкою. Через декілька хвилин моє замовлення було готове, я забрала його і вже прямувала на вихід, як тут в мене врізався, якийсь придурок. Звісно ж моє карамельне лате розлилося прямо на хлопця.