Частина 5

– вибачте, що ви щойно сказали? – я з нерозумінням глянула на чоловіка 

Антон Сергійович: Марта, тебе переводять за кордон,– впевнено відповів він

– ви зараз серйозно...?– я й далі з нерозумінням дивилась на нього і так і не могла повірити в те, що тільки, що було сказано в цьому кабінеті,–таке не може бути, ні, це не правда,– відлунням лунало у мене в голові 

Антон Сергійович: звісно, важко прощатися з таким хорошим працівником, але це на краще для тебе,– жалібно промовив він

– лицемір, я ж прекрасно знаю, що ти мене недолюблюєш, - подумки сказала я,- а куди мене переводять, ви можете мені хоч щось пояснити? - нарешті вирішила запитати 

Антон Сергійович: більше нічого не можу сказати, ще місяць ти будеш тут, тому негай часу, берись за роботу, тобі потрібно закінчити всі початі проекти, – говорив чоловік, повертаючись до своєї роботи

– всенсі я навіть не можу дізнатися куди мене збираються переводити? – і далі з нерозумінням запитувала я, шукаючи хоча б якісь відповіді 

Антон Сергійович: вибач, Марта це розпорядження директора, – серйозним тоном відповів він і далі зосередився на роботі. Багато мені хотілося сказати ще Антону Сергійовичу, але я вирішила потерпіти, з нього інформацію я точно не витягну,–спробую поспілкуватись з Петром Івановичем або,– на секунду я задумалась, та всього лише на секунду,– можливо зможу дізнатися щось від його синочка,– подумала я та посміхнулась своїм думкам, – якщо це все тоді я піду, – я вже хотіла прямувати до дверей та стриманий голос керівника зупинив мене

Антон Сергійович: Марта, ти повинна поїхати на один об'єкт

– це дуже терміново?

Антон Сергійович: так, це дуже важливий клієнт, - навіть не глянувши на мене сказав він

– тоді відкладу розмову з Петром Івановичем. О точно я ж піду на вечерю, а там про все і дізнаюся, – попрощавшись з Антоном Сергійовичем, я вийшла з кабінету і попрямувала до свого столу

Мія: і що там? – подруга схвильвано перебирала пальці і чекала моєї відповіді

– мене переводять за кордон... – невпевнено сказала я, було дуже дивно говорити це в голос 

Мія: якщо це жарт Марта, то він зовсім не смішний, – подруга засміялась, в любий інший раз я б розсміялась з нею, та не сьогодні, сьогодні мені хотілось зникнути, хоча б на декілька хвилин, але все-таки зникнути. Коли подруга не побачила посмішки у відповідь, тоді вона зрозуміла, що це ніякий був не жарт

Мія: Марта, це ж класна новина, в тебе з'являться нові можливості, - майже зі сльозами на очах казала подруга. Маруся говорила це щиро, навіть дуже, та з іншої сторони вона була засмучена, не менше ніж я, залишити своїх друзів, рідних і звичне життя я була не готова, можливо не зараз

Мія: я рада, але я не знаю як буду без тебе, - дівчина піддійшла, та щосили мене обійняла

– так, спокійно, без сліз. Я навіть не знаю куди мене збираються відправити. Я ще цілий місяць буду вас мучити, тому спокійно,- говорила я, стримуючи сльози, в цей момент я сміялась, та це була всього лиш маска, я переживала, переживала та не збиралась це показувати комусь, не сьогодні

Мія: ти як завжди на позитиві, - в сльозах сказала дівчина

– ну хтось повинен бути позитивним. Так, а тепер за роботу. Я поїхала на об'єкт, - я обійняла подругу вдруге і попрямувала до ліфту

Мія: ти не забула про матч? – вигукнула дівчина мені на останок

– забудеш таке, звісно, що ні

Мія: тоді зустрінемося вже на місці, – я попрощалася з Мією і пішла на вулицю, до своєї машини. З голови так і не виходила розмова з Антоном Сергійовичем

- взагалі не розумію для чого переводити мене за кордон? Хоча це і було однією з моїх мрій, та я не розумію, чому саме зараз і чому мені ніхто не розповідає, де я буду працювати? Це найбільше лякає, ця невідомість, страх чогось нового,- я так задумалася, що й не помітила, як вже опинилася на об'єкті. Детально оглянувши все будівництво, відкорегувавши деякі нюанси, я задоволена сіла в машину. Глянувши на годинник, я зрозуміла, що до матчу залишилась ще година, тому негаючи ні хвилини, я рушила до стадіону. На телефон прийшло повідомлення від Андрієвського

Саша: принцеса, сьогодні після матчу ми будемо давати інтерв'ю

– яке ще інтерв'ю?

Саша: сьогодні перший наш публічний вихід, як пари

– всеодно не розумію, для чого це дурнувате інтерв'ю 

Саша: принцеса, мушу бігти. Побачимось на матчі)

Я відставила телефон

- що він собі дозволяє, самозакоханий придурок,– сказала я, та щоб хоч якось відволіктися, вирішила ввімкнути музику, цілу дорогу думки були тільки про роботу, а ця новина ніяк не виходила з моєї голови. Через декілька хвилин я вже була біля стадіону. Припаркувавши машину, я попрямувала до входу, неподалік я побачила натовп журналістів, які здається чекали саме мене. Я хотіла не помітно повернутись назад, та один з журналістів все-таки помітив мене

Журналіст 1: Марто, це ви? Стійте,– він підбіг до мене і одразу почав засипати питаннями,– ви дівчина того самого Олександра Андрієвського 

Журналіст 2: ви з Олександром Андрієвським і справді разом? – одразу викрикнув інший

Журналіст 3: у вас все настільки серйозно?

Журналіст 4: а як ви познайомилися?

Ніколи не була в такій ситуації, голова взагалі відключилася, всі слова ніби кудись різко зникли. Саме в такі моменти відчуваєш себе слабкою, і це почуття змушує ненавидіти себе ще більше. В ту ж саму мить, коли зневіра повністю захопила мене в свої тенета, я відчула на своїй талії сильну чоловічу долоню, через секунду я почула голос Андрієвського. Перший раз і справді була рада його появі

Саша: доброго дня, ми з задоволенням відповімо на всі ваші запитання, та тільки після матчу. А зараз вибачте нас, нам треба йти, – холоднокровно відповідав хлопець, після він взяв мене за руку і впевнено попрямував всередину.