Епілог

Я зник за своїми дверима, прикрив рот долонею, щоб не заверещати, і сповз по стіні. Яка ганьба. Який невдаха. Що я наговорив і як поводився?.. Увімкнув музику, щоб не чути власних думок, і впав на ліжко, стукаючи кулаками по ковдрі. 

Вона була тут. За стіною.

Тремтячими руками торкнувся стіни, що розділяла нас, якщо, звісно, її кімната буде саме там. 

– Я не можу тебе втратити, - прошепотів я в порожнечу. 

Через деякий час, я почув легенький стук по стіні, і постукав у відповідь. Серце заходилося, наче ми знову поговорили, і тепер залишилися наодинці… 

Я планував надалі бути спокійним, врівноваженим, і послідовним. Не лякатиму її. Підкорюватиму. Але… Того ж вечора все пішло шкереберть, бо я рився в своїх старих речах, які старанно зберігала бабуся, і серед купи малюнків, ескізів, шаржів, помітив її. Перелякане, злюче дівчисько, доросле не за віком. Всім казав, що це моє перше кохання… Я бачив цю дівчинку на міському конкурсі, коли мені було 14. Вона зовсім збила мене з пантелику своїми очима, що я відволікся, і замість конкурсного завдання почав малювати її. Під час демонстрації результатів, діти почали дражнити нас, наче закоханих, але мені було байдуже, бо я щиро запав на неї. Це не здалося образою. Викладачі були в шоці від того, як схоже я намалював. А вона… Дівчинка розсердилася. Вона кричала, що не дозволяла себе малювати, і штовхнула мене так, що я стукнувся головою об куточок столу і знепритомнів. Більше я її ніколи не бачив. Біль в серці, шрам на голові, і маленький портрет – це все що лишилося на пам'ять після першого кохання. Так смішно, але я дійсно вважав, що тієї пари годин достатньо, щоб серйозно закохатися. Я не ображався на неї за свою голову. Часто роздивлявся малюнок, наче дівчинка була жива і дивилася на мене у відповідь, але зовсім про неї забув, коли поїхав до Сеула. 

Приліпив цю роботу на стіну, і обрав ще декілька непоганих старих малюнків, щоб дівчинці було не сумно самій. Кожен раз, коли заходив до кімнати, відчував щось знайоме в обличчі на малюнку, і все, що спадало на думку – це Інга. Дуже важко сказати зараз, чи схожі вони, але якщо все настілько дивовижно? Якщо це Інга розбила мені голову в дитинстві? Неможливо, але маю з цим розібратися.

Розбиратися буде вельми важко, бо Інга занадто правильна.

​Вона застебнута на всі ґудзики, ніби це не пальто, а броня. Ніби якщо вона розслабить хоч один м'яз обличчя, весь цей світ навколо просто розвалиться. 

Найгірше – її очі.

​Коли вона дивиться крізь мене, я відчуваю такий холод, що в мене замерзає фарба на пензлях. Але під цим льодом я бачу вогонь кожного разу, коли вона здригається від випадкового дотику або занадто гучного звуку. ​Іноді мені здається, що я не малюю її, а згадую. Кожна лінія її плеча, кожен поворот голови, кожен погляд крижаних очей, – я знаю їх напам'ять. Це як пісня, яку ти чув у дитинстві, забув слова, але мотив продовжує крутитися в голові, зводячи тебе з розуму.

​Я дивлюся на її вікна ввечері. Там завжди горить одне й те саме світло. Вона не живе, вона функціонує. Вона – мій ідеальний начерк, який відмовляється оживати і йти за мною. І я не поїду в Корею, поки не змушу її серце битися так само швидко, як моє, коли вона просто проходить повз.

​Навіть якщо для цього мені доведеться спалити весь її ідеальний світ дотла.

Продовження історії в книзі "Намалюйте мене, пане Лі"