Частина сьома. Возз'єднання

Цей день став для мене вихідним. Я виконав всі замовлення, і вирішив нарешті відпочити після стількох днів напруження, безсоння, і безкінечних думок.

Вийшов ненадовго за цигарками, а коли повернувся, то виявив, що ліфт не працює. Поплентався пішки на свій поверх. Не втримався і запалив, зупинившись між сходів біля вікна. Може, кинути це все і повернутися до батьків? Чому я раптом вирішив, що це доля, і настільки важливо йти до кінця? Що за збочення? Примружився, і змирився з тим, що треба збирати речі, купувати квитки, вибачатися перед батьками… Дідько. 

Раптом почувся якийсь гуркіт і крехтіння, наче хтось повзе по сходах з останніх сил. Викинув цигарку, зачинив вікно, і глянув вниз. 

Те саме бежеве пальто. Той самий ідеальний пучок волосся. Та сама струна в хребті. А ще на додачу дві величезні валізи під ногами, які вона намагалася дотягнути вгору. Моє серце закалатало так, що віддавало у скронях. Я схвильовано поправив волосся і одяг, зробив вдих-видих, і намагаючись не посміхатись в усі зуби, нахилився над перилами, щоб вона мене побачила.

​– Тобі допомогти? - я намагався звучати впевнено, щоб сходу не нарватися на відмову.

Дівчина підвела голову, і розгублено мене оглянула. Не холодно. Не суворо. Вона, мабуть, так втомилася, що немає сил на строгість. 

​– Ні, дякую, я... - вона почала щось бухтіти, ковзаючи поглядом по всьому майданчику, ніби засоромилася прийняти допомогу, і замовкла. Треба діяти. Вона не відмовила.

Я вмить опинився поруч, без дозволу схопив її валізи, демонструючи силу, яка насправді обернулася для мене болем у спині, і з ентузіазмом вирушив вгору. Як вона їх донесла сама?

​– Який поверх? - запитав я, натягнуто посміхаючись, бо руки вже репіли.

– Сьомий, двадцять шоста квартира. Але вони важкі, я можу сама потихеньку… - вона намагалася забрати свої речі, але я додав швидкості від щастя, що це поруч. Це сусідня квартира з моєю. Ми будемо поруч. Поруч! Я зараз помру від хвилювання. 

– Розслабся, сусідко. Вважай це вітальним бонусом.

– Давайте хоча б одну заберу! - дівчина не лишала спроб розділити нашу ношу, але вона просто не уявляла, як довго і шалено я чекав на це.

Хотілося так багато спитати і зробити, але я мовчав намагаючись не втратити останні сили на розмови.

​Ми нарешті дісталися нашого поверху. Я поставив валізи на підлогу так обережно, наче вони не важили нічого, і випростався, розминаючи руки, але тепер можна і поговорити.

​– Дякую вам величезне, - вона посміхнулася, поправляючи пасмо волосся, що вибилося із пучка, порушивши її досконалість. Вона зараз зовсім інша. Але це через вдячність, хіба ні? Де її холод, за яким я так сумував? – Ви мене врятували. Я – Інга Вербицька, орендуватиму тут кімнату, - вона протягнула мені долоню, думаючи, що я відповім рукостисканням, але я не для того тут знаходжусь. Інга… Ін Ха… Її ім'я так підходить для картини, яку я задумав. Королева серед натовпу.

– Марк, - майже прошепотів я, і взяв Інгу за руку, легко поцілувавши кісточки пальців. Поки торкався губами її холодної шкіри, мигцем підвів погляд, насолодившись збентеженим обличчям цієї лялечки. Після цього, мої гальма зірвало. Я не відпустив руку Інги, натомість пильно роздивився від голови до п’ят. Закрита, не дивлячись на те, що ми в приміщенні. – Тобі не спекотно?

– Що? - вона так розгубилася, що навіть не чинила спротив.

– Ти така запакована. І напружена, - я посмикав її за зціплену руку, і зробив крок ближче, нарешті роздивившись зблизька очі. Темно-блакитні, майже сині, наче штормова хвиля, глибокі, неспокійні… Нахилив голову, не витримавши тяжіння, що вона відсахнулася. Що я намагався зробити? Цілуватися ще рано, але відчути її подих на своєму обличчі… Я скаженію. – Цікаво побачити тебе з розпущеним волоссям і розстебнутими ґудзиками. Ховати таку красу за образом "синьої панчохи" – це злочин проти естетики, Інго, - мій голос став зовсім хрипким і тихим, а що відбувалося в штанах навіть казати соромно.

Інга більше не посміхалася, брови насупилися, погляд вбивчий. Я використав її ввічливість повністю. 

– Перепрошую? - висмикнула вона свою руку, і переді мною знову опинилася крижана королева, яка не терпітиме подібного зухвалого ставлення. 

Разом з валізами вона стала майже впритул до дверей квартири Поліни. – Мій вигляд вас не стосується. І, до речі, на “ти” ми не переходили. 

– Облиш, лялечко, ми тепер сусіди. Так буде зручніше, - нервово розсміявся я, зариваючи себе ще глибше. Але принаймні, тепер вона мене точно не забуде.

– Мені буде зручніше, якщо малознайома людина не переходитиме межі в спілкуванні зі мною. А прізвиська я взагалі ненавиджу. 

Вона саме така, якою мені здалася з першого погляду. Я не помилився. Головне тепер, щоб вона затрималася у Поліни і нікуди не з'їхала.

Поки я продовжував стовбичити і милуватися нею, дівчина рилася в рюкзаку, не звертаючи на мене увагу. 

– Чому ви досі тут? - роздратовано крикнула вона, не витримавши мого погляду, і надто різко смикнула блискавку на рюкзаку, що всі речі порозліталися по поверху.

Вона поквапилася зібрати з підлоги якісь папери, і я присів поруч, щоб допомогти. Дитячі малюнки? Нервово усміхнувся. Невже вона вже має дітей? А чоловіка? Але перевернувши один з малюнків, прочитав заспокійливий підпис.

​– "Любій вчительці від 2-Б", - я здивувався і посміхнувся ще ширше. Як це логічно. Вона просто створена для такої професії. Створена така для мене. – То ти вчителька малювання? Вчиш дітей не виходити за лінії?

– Я вчу дітей бачити світ. Дякую за допомогу, Марк. На цьому все, мені вже час.

Я нікуди не пішов. Дивився, як міцно Інга тримає малюнки чужих дітей, наче ладна за них битися, якщо хтось забере, і знову посміхнувся. Захоплено. Вона сувора, але справедлива, і не дасть себе образити.

Судячи з погляду моєї сусідки, вона не розуміла мого справжнього ставлення, і думала, що я цинічно глузую з неї та її роботи.