Частина четверта. Повернення старої компанії

Стільки я тут в біса сиджу?

Здригнувся, виринаючи зі своїх думок, і підняв голову.

Якийсь новенький бариста, раніше тут не бачив... Високий, худорлявий, у білосніжній сорочці із закоченими рукавами, що відкривали тонкі зап’ястя. На бежевому фартусі акуратно вишите ім'я: “Микола”. Він тримав тацю, щоб прибрати брудний посуд, і дивився на мене з професійною ввічливістю, але щось викликало незрозумілі підозри. Здається, це було взаємно. Очі баристи розширилися, а таця в руках ледь помітно дригнула.

– Марк? - невпевнено запитав він. 

Я примружився, зосередившись на хлопці пильніше. Це обличчя... Мій однокласник Коля, кращий друг, брат Дашки, і безмежний шанувальник Поліни. Без дурнуватих окулярів, які він носив у школі, з модною зачіскою замість короткого “горщика”, але очі залишилися ті самі. Добрі, як у спанієля.

– Коля? - хрипко відповів я від втоми, але насправді ця зустріч трохи додала сил. – Ти що, подався в кавовий бізнес?

Миколка розцвів щирою, хлопчачою усмішкою, і сів на стілець навпроти, забувши про тацю і робочу етику.

– Та який там бізнес, просто мені подобається варити каву у вільний від навчання час, - він так зніяковів, ніби я справді припустив подібне.

– Навчання? Хіба ти досі не закінчив універ? - з кінця школи минуло майже десять років, а він ще вчиться? Що за маячня?

– Універ давно закінчив, але зараз вчуся в кулінарній школі. Змінив свої переконання, бо офісна робота – не моє. 

– А їжа – твоє?

– Ну, побачимо… Я ще не закінчив, - Коля нервово поправив волосся. – А ти... Я думав, ти в Сеулі. Бачив твої виставки в інтернеті. “Новий голос азійського модерну”, - так там писали? Що ти тут робиш взагалі?

– Бабуся померла. Ми з мамою приїхали, коли вона була в лікарні, але… Все сталося дуже швидко.  

Невимушена усмішка миттєво зникла з обличчя Миколи, наче він мене чимось образив. Він подався вперед і, не вагаючись, накрив взяв мене заруку. Дідько… Завжди терпіти не міг цю його сентиментальність.

– Мені дуже шкода, друже. В тебе була чудова бабуся. Пам’ятаєш… - Миколка хотів вже вдатися в спогади, але я помітив, що очі друга починають мокріти, і перебив його, бо не хочу заспокоювати.

– Припини, не треба лірики, - цинічно закотив я очі, висмикнув свою руку, і вирішив змінити тему на більш важливішу. – Слухай, Колю... Ти тут давно працюєш?

– Від відкриття. А що?

– А чому ж ми не бачилися раніше? Я тут вже тиждень стирчу.

– Я сьогодні перший день, як з відпустки вийшов.

– То ж… Ти бачив тут дівчину? Зараз, - я швидко погортав скетчбук, і тицьнув пальцем у свій невдалий малюнок. – Бежеве пальто, світле волосся, така сувора, ніби шпагу проковтнула.

Микола поправив волосся, яке впало йому на очі, і замислився.

– Та їх таких безліч заходить…

– Як ти смієш таке казати? - цокнув я, захлопнувши скетчбук. – Вона і “безліч” – слова несумісні. Ти такий приземлений…

– Ти навіть обличчя їй не намалював. Як я маю її згадати?

– Вона обов'язково має замовляти чорну каву, бо такі не терплять усілякі домішки, пом'якшення, ніжність… Лате – це не про неї. То що? - я подивився на Колю, впевнено чекаючи на відповідь, бо дав йому важливі дані.

– Це твоя подруга? Через неї не поїхав?

– Через неї. Не поїхав, не збожеволів, не здох від депресії, і сиджу тут цілими днями теж через неї.

– Божевільний… Ти ж казав, що несумісний з коханням і за жодною бігати не станеш, - яка гарна пам'ять! Негідник малий.

Я не встиг нічого відповісти, бо в цей момент до столика підійшли дві дівчини, які просиділи тут цілий вечір. Вони хіхікали, штовхаючи одна одну ліктями.

– Вибачте, - прощебетала одна з них, дивлячись виключно на Миколу, наче на айдола. – А можна нам рахунок? І чи можна ваш інстаграм? Цікаво, як у вас виходить така смачна кава!

Микола ледь помітно почервонів, але я впевнений, що це через комплімент його майстерності, а не через увагу привабливих дівчат.

– Рахунок зараз принесу, - ввічливо кивнув він, і сором'язливо посміхнувся. – А інстаграм кав'ярні є на чеку, і там дуже багато контенту про каву, вам сподобається. Дякую, що завітали!

Дівчата розчаровано перезирнулися і пішли, що змусило мене розсміятися вперше за довгий час. Ох і сцена!

– Ти серйозно? Вони тебе клеїли, а ти їм чек сунеш і корпоративну сторінку?

– Вони просто хотіли подякувати за сервіс і якісний товар, - щиро здивувався Микола. – До чого тут я? Клеїли…

– Ти не змінився, Колю. Досі нічого не бачиш далі свого носа, і не розумієш натяків. Як там Поля? Досі бігаєш за нею? Ми тепер з нею сусіди, можу допомогти.

При згадці імені Поліни Микола змінився. Його погляд став м’яким і трохи сумним. Він втомлено відмахнувся, і зняв свій фартух. 

– Вона заходить іноді з моєю сестрою. Але ми друзі. І завжди так було. Ти щось собі навигадував, щоб мене дражнити, - невже він дійсно так вважає? – Вона працює вчителькою фізкультури, уявляєш?

– Уявляю. Вона завжди любила командувати, кричати, і бігати як ранена лисиця.

– Вона чудова, - тихо заперечив Микола. – Просто не кожен зрозуміє.

Я подивився на друга. Гарний, талановитий, добрий хлопець, за яким завжди сохла половина дівчат нашої школи, навіть коли він виглядав як ботан, але який досі вірний своїй шкільній любові, що тримає його у френдзоні. Тримає так, що він і сам вірить у правильність такого розкладу. І я не краще – втікач, який ганяється за примарою в бежевому пальто. Ніколи не закохувався, але зараз просто захворів.

– Ми з тобою два ідіоти, Колю, - сказав я, підводячись, і поправив стілець. – Два безнадійних романтика.

– Заходь завтра. Я пригощу тебе чимось кращим за цей еспресо, та і може, вона прийде.

– Гадаєш, я чекав на запрошення? Я буду приходити сюди, поки вона не з’явиться, - пообіцяв я. – І дякую, що впізнав. 

– Радий, що ти повернувся, Марку.